Дистанційна освіта Основи культури і техніки мовлення

 07.11. 2022р.

Основи культури і техніки мовлення.

Директорська контрольна робота

1. Пауза в техніці мовлення – це….

А. зупинка в процесі мовлення і виразного читання.

Б. технічна зупинка в говорінні.

В. пригадування інформації.

2. Невербальні засоби.

А. Мовні знаки комунікативного коду, які разом із немовними служать для створення, передавання і сприйняття інформації.

Б. Немовні знаки комунікативного коду, які разом із мовними служать для створення, передавання і сприйняття інформації.

В. Усі відповіді правильні.

3. Інтонація – це

А. Сукупність звукових мовних засобів, завдяки яким передається смисловий, емоційно-експресивний і модальний характер висловлення.

Б. Сукупність звукових мовних засобів, завдяки яким передається смисловий, емоційно-експресивний і модальний характер.

В. Забарвлення тексту.

4. Вербальні засоби – це

А. Словосполучення, речення, тексти, за допомогою яких відбувається інформаційний обмін в комунікації двох чи більше осіб.

Б. Слова, словосполучення, речення, тексти, за допомогою яких відбувається інформаційний обмін в комунікації.

В. Речення, тексти, за допомогою яких відбувається інформаційний обмін у комунікації.

5. Засоби логіко-емоційної виразності читання– це

А. Сукупність органічно пов’язаних між собою компонентів виразності, без осмислення й урахування яких неможливо передати логічного  та емоційного змісту мовлення.

Б. Компоненти, що передають логічний та емоційний зміст мовлення.
В. Сукупність органічно пов’язаних між собою компонентів виразності.

6. Компоненти засобів логіко-емоційної виразності – це

А. Голос, дикція, інтонація.

Б. Усна і письмова мова.

В. Мовні паузи, логічні наголоси, мелодика, темп мовлення, поза, жести, міміка.

7. Інтонація– це

А. Ритміко-мелодичний лад мови, що відображає інтелектуальну  та емоційно-вольову сторони мови в послідовних змінах висоти тону, сили звучання, а також тембру голосу.

Б. Висота тону голосу, сила звучання, а також тембр голосу.

В. Відображає інтелектуальну та емоційно-вольову сторони мови.

8. Мовним тактом називається.

А. Слово чи група слів, що вимовляються від паузи до паузи.

Б. Слово чи група слів, що вимовляються від паузи до паузи і становлять окреме однослівне чи багатослівне поняття загального змісту речення.

В. Слово, що вимовляється між паузами і становить окреме однослівне поняття загального змісту.

9. Мовною паузою називаємо.

А. Зупинку між мовними тактами, окремими словами й між складами слів.

Б. Зупинку між мовними тактами, окремими словами.

В. Зупинку між мовними тактами, окремими складами слів.

10. Логічна пауза – це

А. Виступає виразником нашого розуміння.

Б. Підкреслює єдність смислового значення мовного такту.

В. Виступає виразником нашого розуміння, у злитому звучанні мовного такту підкреслює єдність його смислового значення.

11. Психологічна пауза – це

А. Зупинка на початку, в середині або в кінці фрази.

Б. Зупинка на початку, у середині або в кінці фрази, яка завжди виправдовується психологічно, зосереджує чи затримує увагу слухачів  на важливих змістах тексту (мовлення) і тим самим викликає певні настрої, переживання, аналогічні авторові, його героям і самому читцеві.

В. Зупинка, що викликає певні настрої, переживання, аналогічні авторові, його героям і самому читцеві.

12. Віршова пауза – це

А. Зупинка у кінці віршового рядка

Б. Зупинка у кінці віршового рядка лише при переносі з нього думки одного мовного такту у наступний рядок.

В. Зупинка у кінці віршового рядка при переносі в наступний рядок.

13. Фізіологічна пауза.

А. Фізіологічна пауза зумовлюється фізичним станом персонажа.

Б. Фізіологічна пауза (втома, задишка, переляк, природне заїкання).

В. Фізіологічна пауза зумовлюється фізичним станом персонажа (втома, задишка, переляк, природне заїкання), що характеризується переривчатістю мови.

14. Логічний наголос.

А. Такий наголос, яким виділяються основні слова, за допомогою яких виражається зміст у складі всієї фрази.

Б. За допомогою нього виділяються основні слова.

В. Слова, за допомогою яких ви виражається зміст у складі всієї фрази.

15. Темп мовлення.

А. Відносне поняття, що характеризується сповільненням  чи прискоренням читання і мовлення.

Б.. Швидкість читання

В. Це швидкість, що вимірюється кількістю виголошених складів  за секунду. 

16. До позамовних засобів виразності відносяться.

А. Жести, міміка, постава.

Б. Слова, речення, склади, тексти.

В. Наголоси, паузи.

17. Ставлення читця.

А. Його оцінка вчинків дійових осіб, подій, образів, картин і конфліктів.

Б. Проникнення в епоху, ставлення до неї з позиції сьогоднішнього часу.

В. Його позиція.

18. Механічні жести.

А. Вони виникають під час підготовки тексту до читання, а також під час читання.

Б. Вони виникають під час підготовки тексту до читання.

В. Вони виникають під час читання.

19. Описові жести.

А.З’являються під час читання і допомагають виділити певні картини, місце.

Б. Вони виникають під час підготовки тексту до читання.

В. Вони виникають під час читання.

20. Вказівні жести.

А. Вони виникають під час читання.

Б. Необхідні для читання.

В. Необхідні для уточнення місця дії, напрямку і можуть виражатися рукою, кивком голови, очима.

21. Психологічні жести.

А. Необхідні для уточнення місця дії, напрямку і можуть виражатися рукою, кивком голови, очима.

Б. Вони виникають під час читання.

В. Необхідні для читання

22. Оповідання – це

А. Невеликий художній розповідний твір, в якому виведено небагато осіб, змальовується небагато або навіть один епізод.

Б. Прозовий твір.

В. Усі відповіді правильні.

23. Казка – це

А.Усна розповідь про якусь незвичайну подію.

Б. Невеликий художній розповідний твір, в якому виведено небагато осіб, змальовується небагато або навіть один епізод.

В. Особливий вид оповідання.

24. Байка – це

А. Невеликий алегоричний епічний твір, який має повчальну спрямованість.

Б. Розповідь про невелику подію, яка підводить до певних висновків, узагальнень.

В. Розповідь про невелику подію.

25. Розповідь – це

А. Зв’язний, логічно послідовний, композиційно оформлений виклад думки на певну тему; усне словесне повідомлення про когось або про щось, передача словами баченого, пережитого, прочитаного, почутого.

Б. Літературний твір, який служить для читання.

В. Особливий вид оповідання.

26. Переказ – це

А. Зв’язний, логічно послідовний, композиційно оформлений виклад думки на певну тему.

Б. Усна довільна передача тексту художнього твору.

В. Особливий вид оповідання.

27. Бачення – це

А. Сукупність усіх наших уявлень.

Б. Сукупність усіх наших уявлень, що ґрунтуються на текстовому матеріалі виконуваного твору.

В. Настрій, бажання, почуття, що знайде відображення в інтонації.

28. Абзац – це

А. Графічне виділення групи речень, об’єднаних тісними смисловими  і графічними зв’язками і є складними синтаксичним цілим.

Б. Графічне виділення групи речень, об’єднаних смисловими  і графічними зв’язками.

В. Графічне виділення групи речень є складними синтаксичним цілим.

29. Автор – це

А. Творець тексту.

Б. Творець промови.

В. Творець наукового дослідження.

30. Діти шкільного віку читають твори.

А. Малі фольклорні жанри, вірші, казки, оповідання, байки, поезію.

Б. Оповідання розповіді, романи, повісті, легенди.

В. Поезію, казки, байки, нариси, публіцистичні твори.

31. Жанр – це

А. Конкретна форма організації мовного матеріалу функціонального стилю, текстова реалізації. моделей і структур, що склались і закріпились у мовних ситуаціях.

Б. Конкретна форма організації мовного матеріалу функціонального стилю.

В. Конкретна форма, текстова реалізація моделей і структур, що склались і закріпились у мовних ситуаціях.

32. Композиція – це

А. Твір, у якому співвідношення частин зумовлене темою і задумом.

Б. Структура, побудова твору певного жанру, «художній план» твору, у якому співвідношення частин зумовлене темою і задумом.

В. Усі відповіді правильні.

33. Образ – це

А. Особлива форма естетичного світу, при якій збігається його предметно-чуттєвий характер, цілісність, життєвість, конкретність.

Б. Особлива форма естетичного світу.

В. Усі відповіді правильні.

34. Приказка – це

А. Вислів з незакінченою думкою, що натякає на висновок.

Б. Композиційний прийом.

В. Окреме висловлення в діалозі чи полілозі.

35. Стаття – це

А. Невеликого розміру наукова праця, присвячена певній темі  і розрахована на фахівців, обізнаних у цій темі.

Б. Коротка промова наукового характеру.

В. Коротка промова, яка записується.

36.Текст – це

А. Зв’язана і повністю послідовна сукупність мовних знаків; певна,  з функціонально-смислового погляду упорядкована група речень або  їх аналогів, які являють собою завдяки семантичним і функціональним взаємовідношенням елементів завершену смислову єдність.

Б. Усне виловлювання записане чи видрукуване на папері.

В. Усі відповіді правильні.

37. Ставлення читця – це

А. Його оцінка вчинків дійових осіб, подій, образів, картин і конфліктів.

Б. Проникнення в епоху, ставлення до неї з позиції сьогоднішнього часу.

В. Його позиція.

38. Мовленнєвий етикет – це:

А. Реалізація мовного етикету в конкретних актах спілкування, вибір мовних засобів вираження..

Б. Кодекс правил поведінки, що регламентують взаємини між людьми у різних ситуаціях

В. Система словесних форм ввічливості, узвичаєних у певному суспільстві, певній спільноті (етнічній, територіальній, соціальній).

Г. Норми поведінки і спілкування різних соціальних груп.

39. Визначте типи тексту

            А. Художній, науковий, публіцистичний, офіційно-діловий.

            Б. Розповідь, опис, роздум.

            В. Оповідання, роман, стаття.

40. Укажіть рядок, у якому названо всі сучасні стилі мовлення:

      А. Конфесійний, науковий, публіцистичний, художній, офіційно-діловий,   епістолярний, розмовний;
       Б. Науковий, публіцистичний, художній, офіційно-діловий;
       В. Офіційно-діловий, епістолярний, публіцистичний, художній, розмовний;
        Г. Розмовний, епістолярний, публіцистичний, художній;
       Д. Публіцистичний, художній, офіційно-діловий, епістолярний, розмовний.

 

10.10. 2022р.

Тема. Казка. Читання та розповідання казки.

План

І. Теоретична частина

1. Казка як літературний жанр, своєрідність казки як жанру народної творчості.

 2.Підготовка казки до читання ׃ поділ на композиційні частини, з’ясування їх ролі у розказуванні, кульмінаційні моменти.

2. Особливості опрацювання казки на занятті.

ІІ.Практична частина

Жанр казки  дуже близький до оповідання, проте має свої специфічні риси, які відрізняють його від оповідання. За змістом і формою казки не однотипні. Вони умовно поділяються на  три групи:
1. Казки про   тварин,   у яких   центральними   дійовими   особами   виступають звірі або птахи – «Рукавичка»,   «Лисичка   й Журавель»,   «Лисиця   та Вовк», «Колосок», «Біда навчить».

2. Чарівні (фантастично-пригодницькі та героїчні), в яких провідними героями виступають могутні воїни-визволителі чи інші особи, що втілюють у собі найвищі позитивні якості людини: «Кирило Кожум'яка», «Івашко», «Дивна сопілка» (українські казки),

3. Соціально-побутові та побутові. В них типовими позитивними героями виступають прості люди наділені кращими позитивними рисами: «Як брати батьківський скарб знайшли» (болгарська народна), «Багатий брат і бідний брат» (естонська народна), «Золотий кавун» (узбецька народна), «Про злидні» (українська народна) та ін.

Кожна група таких казок має свої художні особливості, які вказують на специфіку їх читання. Всі вони мають велику силу впливу на розум, волю й почуття дітей.

Специфіка читання казки зумовлюється, з одного боку, тими ж вимогами, що й оповідання: це – глибокий аналіз змісту, розкриття ідейного спрямування, з другого – глибоким осмисленням творчої манери розповіді, яка характеризує даний жанр та його емоційність.

Казка, на відміну від оповідання, твір більш динамічний і мальовничий. Вона має своєрідні цікаві зачини: «Жив собі на світі бідняк», «Жили собі дід та баба», «Колись, давно-давно, в одному селі жила привітна й ласкава дівчинка», «Колись був у Києві якийсь князь», «В одного злого хазяїна був віл» тощо. В окремих – передує приказка: «Усяке в світі буває, про всяке й казка розповідає».
Такі зачини мають вироблену давню традицію, і вона не випадкова. Казка здавна є важливим дидактичним матеріалом у народній педагогіці. Казка розширює кругозір дитини, сприяє розвиткові уяви й уявлення, змушує мислити, аналізувати, зіставляти й абстрагувати; дає певні життєві навички. Тому  мета таких зачинів  – заінтригувати слухачів, викликати у них інтерес до слухання.  Завдання читця – знайти для цього відповідні інтонації.
Зміст казок оптимістичний. Виражається він в основному через позитивних героїв, які борються з негативними і завжди перемагають. Тому загальний тон читання казки має бути життєрадісний.

Події у казках розгортаються динамічно. Причому дія починається з перших рядків: «Вовк забрався в кошару і украв старого барана. Йде вівця і плаче. Зустріла її та й питає...»

Кожна картина у казці змінюється іншою і у кожній з них змальований випадок чи подія, що безпосередньо характеризує дійових осіб, розкриває якусь сторону їх характеру, ті чи інші їх моральні якості. Це змушує читця після кожної картини чи епізоду робити тривалі паузи, щоб дати можливість слухачам осмислити й пережити зміст прочитаного.

Дійові особи казок, як уже повідомлялось, у переважній більшості поділяються на позитивних і негативних, і протилежність між ними розкривається через безпосередню діалогічну мову, через їхні дії, вчинки, обставини, яких вони живуть і діють, через ставлення до них народу і автора (якщо казка літературного походження). В цілому, такі компоненти твору створюють його динаміку, виражають ідейне спрямування і манеру читання тексту. Тому кожний вчинок, дія героя, кожне слово – все, що вказує на особливість його характеру, повинно відбиватися у відповідній інтонації, її відтінках, різних тональних, динамічних і темпоральних змінах.

Так, наприклад, малюючи картину зустрічі Кирила Кожум'яки зі змієм, особлива вага приділяється їх мові, з настороженістю й прихованою лукавістю у голосі передаються слова змія;

–        А що, Кирило? Прийшов битися чи миритися?, а відповідь Кожум’яки гордовито з роздратуванням.

–        Де вже миритися? Битися з тобою, з іродом проклятим .

Правильне відтворення характерних особливостей дійових осіб казки підсилює зорове сприйняття слухачів, зосереджує їх увагу на головному.

Діалог у казці є одним із важливих засобів типізації дійових осіб. Слухаючи висловлювання персонажів твору, діти повинні давати їм свою характеристику, визначаючи своє ставлення до них: схвалювати чи засуджувати. Діалог у казці може бути поданий у формі ритмічної прози або пісеньки.

Для багатьох казок властиве багаторазове повторення одних і тих самих композиційних і мовностилістичних компонентів. У казці «Рукавичка», наприклад, питальна фраза «А хто в цій рукавичці?» повторюється шість разів і кожний раз іншою дійовою особою: жабкою, зайчиком, лисичкою, вовчиком, кабаном, ведмедем. Відповідь на запитання побудована в такій же послідовності наростання дійових осіб.

У таких випадках, компоненти, які повторюються, потрібно читати щоразу з іншим інтонаційним відтінком, малюючи дійових осіб і даючи їм характеристику. Сама інтонаційна структура запитань у даному прикладі повинна  зіграти розрізняльну роль, а відповіді – конкретизуючу.

Казковій розповіді властиве широке використання 

стійких і влучних епітетів . (Іде, солодкими оченятами позирає «Лисиця та їжак»),  

протиставлень (Забігла вона вперед, лягла на дорозі і лежить як мертва «Лисичка»),

тавтологічних повторів  (Іди, іди, Снігуронько! Іди, іди, дитинонько… «Снігуронька»), 

стійких виразів  (Людей слухай, а свій розум май (білоруська народна)), 

прикладок‑характеристик   (мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик та ін.).

Все це надає казці мальовничості, чарівності. Читець повинен добре усвідомити суть таких художніх особливостей і підібрати відповідні засоби виразності.
Закінчення казки, як і зачин, теж має свою мету: узагальнити сказане, підвести до певних висновків чи просто створити веселий настрій у слухачів. Тому перед ними слід робити довгу паузу, а головні слова у них інтонаційно підкреслити. В кінці казки теж потрібно витримувати довгу паузу, щоб діти змогли ще раз осмислити все, пережите і поступово перейти з казкового світу в реальний.

2. Особливості опрацювання казки.

1. Зазвичай перед читанням казки проводиться невелика підготовча бесіда (можна запитати, які казки бувають, які читали; організувати виставку казок). Перед читанням казок про тварин можна нагадати про звички тварин, показати ілюстрацію цих тварин.

2. Казку читає зазвичай вихователь, але бажано її розповідати.

3. Роботу над казкою вести як над реалістичною розповіддю, не пояснюючи, що «так у житті не буває», що це вигадка.

4. Казку можна використовувати для складання характеристик і оцінок, так як персонажі казок зазвичай є виразниками однієї - двох характерних рис, яскраво розкриваються у їхніх вчинках.

5. Не переводити мораль казки в область людських характерів і взаємин. Дидактизм казки настільки сильний, яскравий, що діти самі роблять висновки: «Заслужено жабі – не треба хвалитися» (казка «Жаба-мандрівниця»). Якщо діти прийдуть до подібних висновків, то можна вважати, що читання казки досягло мети.

6. Специфіка фольклорної казки в тому, що вона створювалася для розповідання. Тому прозові казки переказуються якомога ближче до тексту. Розповідання повинно бути виразним. Хорошим прийомом підготовки до нього є читання казки в особах. Інсценування казок в позакласний час допомагає висловлювати казковий характер, розвиває мову та творчі здібності у дітей.

7. Казка використовується і для навчальних робіт зі складання планів, так як вона чітко членується на сцени – частини плану, заголовки легко відшукуються у тексті казки. Діти охоче малюють картинний план.

8. Зазвичай читання казки про тварин не вимагає ніякої підготовки, але іноді слід нагадати в бесіді про вдачі і звички тварин. Якщо читається казка про природу, близькою дітям, то використовується матеріал екскурсії, записи в календарях природи, тобто спостереження і досвід.

9. У зв'язку з читанням казки можливе виготовлення ляльок, декорацій для лялькового театру, фігурок звірів і людей для тіньового театру.

10. Слід вести елементарні спостереження над особливостями композиції казки, тому що ці спостереження підвищують свідомість сприйняття казки дітьми. Уже в I - II класах діти зустрічаються з казковими прийомами триразового повтору і зауважують, що це допомагає запам'ятати казку.

Методика роботи над казкою

Попередня бесіда.

Переказ (розповідь) казки вчителем (у грамзапису).

Читання казки учнями (за частинами і словникова робота).

Самостійне читання (завдання – на дошці).

Розбір змісту казки за запитаннями вчителя, робота над виразами.

Читання в особах.

Складання плану.

Переказ змісту прочитаного.

Узагальнююча бесіда.

Творчі роботи у зв’язку з читанням тощо.

ІІ. Практична частина

1. Скласти сенкан зі словом казка.

2. Підготуйте текст казки «Коза-дереза» до виразного читання (розповідання). Випишіть всі лексичні засоби створення експресивності у тексті. Які позамовні засоби експресивності можна використати під час показу цієї казки.

3.Створити презентацію «Улюблена казка. 

4.Підготувати героїв казки та відповідні декорації для лялькового театру(улюблена казка).

5.Підготувати питання до вікторини  «Знавці українських народних  казок».

6. Теоретичні відомості з теми законспектувати.

03.10.2022р

1. Опрацювати теоретичний матеріал. скласти конспект лекції (тези).

2. Виконати практичне завдання.

Опрацьовані матеріали надіслати на перевірку до 08.10.2022р.

3. Підготувати оповідання М. Коцюбинського "Харитя" до читання.

Тема  Підготовка твору для читання та аналізу його з дітьми (2 год.)

План

1. Читання й розповідання. Спільне й відмінне між читанням та розповіданням.
2. Підготовка твору до читання та аналіз його з дітьми
а) Літературознавчий аналіз тексту:
- відомості про автора, осмислення контексту;

- визначення теми, жанрових особливостей, форми викладу;

- композиція і сюжет твору, з'ясування суті рефрену;

- позасюжетні елементи;

- аналіз образів твору;

- засоби творення образів і прийоми типізації;

- аналіз естетичних якостей твору;

- розкриття підтексту;

- визначення головної мети читання та аналізу тексту з дітьми.

б) Дійовий аналіз твору.

- поділ твору на частини;

- підбір заголовку до кожної частини;

- визначення перспективного творчого завдання до кожної частини;

- написання мовної партитури.

Читання й розповідання. Спільне й відмінне між читанням та розповіданням
Виразне читання – це один із провідних шляхів до усного мовлення. Закони виразного читання лежать в основі художньої розповіді. У процесі роботи над художнім твором діти оволодівають технікою мовлення, логікою та емоційною виразністю, які потім творчо реалізуються в усній розповіді.

Виразним називають мовлення, яке за допомогою відповідних засобів, прийомів викликає особливий інтерес, посилює увагу співрозмовника до змісту і форми мовлення, формує відповідну реакцію на почуте.

Художня розповідь відрізняється від читання прози особливістю усного вираження думок. В усному мовленні є значно більше можливостей передати почуття, настрій, стан людини. Оповідач передає літературний твір або створює свою розповідь, яка потребує переконливості, пристрасності.

Якщо під час роботи над художнім текстом читач має справу з чужими думками і почуттями, і потрібно відшукати засоби, щоб їх донести до слухачів, то у художній розповіді основою є свій власний матеріал, який виражає наші думки, почуття, ідеї, світогляд. У художній розповіді також визначається мета мовлення, композиція розповіді, підбираються засоби розкриття задуму, звертається увага на те, які частини мають особливо вплинути на слухача, на яких фактах слід зосередити їхню увагу, добирається відповідний дидактичний матеріал. Закони усного мовлення мають поєднуватися з законами граматики, фонетики.

Підготовка твору до читання та аналіз його з дітьми.

Забезпечити правильність читання твору, а значить і правильність сприймання його змісту дітьми, може тільки серйозний, попередній аналіз тексту. Педагог заздалегідь повинен знати, як читатиме твір, як аналізуватиме його з дітьми. У зв'язку з цим підготовка до цього процесу потребує двох етапів аналізу тексту: літературонавчого і дійового. Вони забезпечують:

1. Визначення ідейно-виховної та художньо-естетичної цінності твору.

2. Окреслення завдань читця і аналізу твору з дітьми.

Перший етап – літературознавчий аналіз твору.

Відомості про автора. Вникання в контекст.  удь-який художній твір відбиває естетично пережиті письменником картини життя, факти чи явища природи. Тому й підготовку твору до читання й аналізу його з дітьми слід розпочинати з відомостей про автора: ознайомитись із світоглядом, біографічними даними, з часом, на який припадає його життя і творчість, з його ставленням, відношенням до дійсності того часу тощо. Такі дані полегшують роботу читця над твором.

Отже, слід не раз уважно прочитати твір, глибоко вникнути у зміст, причому розуміння тексту не зводити тільки до усвідомлення значень окремих слів чи висловів.

Ідейно-естетичне багатство твору залежить від того, наскільки письменник зумів наповнити кожен образ вагомим змістом, вкласти в нього певну силу емоційного заряду. Тим часом, образи, як відомо, ство­рюються за допомогою слова. Тому, щоб з'ясувати ідейно-есте­тичну функцію слова, треба брати його не ізольовано, а в контексті, тобто в поєднанні, з іншими відповідно до загального змісту фрази. Письменники часто для виявлення певної думки беруть слова чи сло­восполучення не в прямому, а в переносному значенні. На­приклад:

Гей, прослала нива чорне полотно.

Ллється жовта злива, сіється зерно (В.Симоненко "Засівна пісня").

Не розкривши метафоричність контексту, не можна донести до дітей глибокий зміст строфи.

Розгляд теми, жанрової особливості вирішення теми, форми викладу.

Аналіз тексту можна вести в різній послідовності: від окремого до загального і навпаки. Послідовність залежить до певної міри від величини самого твору. Проте читцю необхідно самостійно продумати твір, щоб мати свою думку про нього. Роботу над текстом творів доцільно починати з розгляду теми, оскільки вона сприяє виявленню й усвідомленню ідеї. Наприклад, у творі М.Коцюбинського "Маленький грішник" письменник розповідає про важке життя дітей міської бідноти за часів царизму. Глибоке вивчення теми твору дає змогу зробити висновок, що автор розкриває не тільки тяжке становище дітей-сиріт у місті, а й безвихідь їх у такому суспільстві.

Аналізуючи твір, необхідно виділити його жанрові особливості. Твір може бути епічного, ліричного, сатиричного, гумористичного характеру. Виклад матеріалу може вестися від першої особи – у формі оповіді, або від третьої особи – у формі розповіді. Від розгляду цих особливостей залежить манера читання твору.

Розгляд композиції й сюжету твору. З'ясування суті рефрену. Важливе значення у попередній роботі над текстом має розгляд композиції твору (його побудови) та сюжету твору, тобто розвитку дії, завдяки якій письменник відтворює типові явища життя. Важливість розгляду композиції та сюжету зумовлюється тим, що аналіз взаємозв'язку композиційних компонентів (образів, картин, подій, ситуацій тощо) та виявлення й усвідомлення основних елементів ланцюга подій сюжету (експозиції, зв'язки, розвитку дії і особливо кульмінації як моменту найвищого напруження події) допомагають, по-перше, вникнути в ідейно-естетичний зміст твору і, по-друге, знайти способи усної передачі ідейного змісту.

Під час аналізу творів, зокрема поетичних, необхідно зосереджувати увагу також і на рефрені. (Приспів,  повторення групи слів, рядка або кількох віршових рядків). Найчастіше він зустрічається в усній народній творчості, здебільшого в піснях, але його можна зустріти і в професійній творчості. Рефрен часто виступає своєрідним лейтмотивом твору, і розкриття його головної суті, його звучання має велике значення для безпосередності читання твору. Часто рефрен, як виразник головної думки твору, під час читання вимагає особливої інтонації, належної зміни настрою тощо.

Аналіз образів твору.

Особливе значення для читця має аналіз образів твору. До їх осмислення під час аналізу читець повинен підходити з трьох точок зору:

1. З точки зору на образ як на втілення ідеї.

2. З точки зору на образ як на конкретно-чуттєве уявлення.
3.З точки зору на образ як на основне джерело емоційного впливу на слухачів.

Завдання читця, на відміну від автора, полягає в тому, щоб озвучити зміст твору, вираження почуттів та ідеалів автора і донести їх до дітей. Таким чином, йому необхідно розкрити й оцінити не тільки ідейну суть твору через художні образи, а й естетичні якості самих образів, силу їх емоційного впливу.

Точка зору на образ як на втілення ідеї.

Головним завданням читця є визначити, сприйняти й оцінити авторське вирішення образів, їх роль у розкритті ідеї твору. Для цього слід проаналізувати й усвідомити авторські засоби творення образів і прийоми типізації:

1. Дії і вчинки.

2. Портретне зображення.

3. Мову.

4. Пряму авторську характеристику.

1. Аналіз дій і вчинків персонажів допоможе визначити характер самих персонажів, їх ставлення до людей, тварин тощо. Наприклад: "У Слави самі собою бризнули сльози з очей. Все навколо нього пройнялося туманом. І малюк, стиснувши кулачки, щосили кинувся туди, де невиразно коливалися в тумані хлопці…
Він же…він…живий!" (В.Кава).

Сміливий, рішучий вчинок хлопчика вказує на його велику любов до тварин.

2. Аналіз портретного зображення може вказати на деякі осо­бливості вдачі персонажа, його індивідуальні особливості, умови життя тощо. Наприклад: "Янко був худий і засмаглий, з великим розду­тим животом і запалими щоками; схоже на куделю, майже біле волосся спадало йому на ясні, широко відкриті очі, що завжди дивилися на світ так, ніби вдивлялися в якусь незмірну далечінь (Г.Сенкевич).

Характеристика зовнішності хлопчика свідчить не тільки про злиденність його життя, а й про світлий розум.

3. Аналіз мови персонажів може розкрити їх життєві погляди, рівень культури, професію, вік, мрії і прагнення, які часто у творі передаються через внутрішній монолог, на характер, на позитивні чи негативні риси. Наприклад:

– А я краще в'язати вмію!..
– А я захочу – краще перекинусь!..
– Подумаєш, я кращі вірші знаю!..
– Та я на будь‑яку гору бігом збіжу..
(Д.Ткач "Отак буває з хвальком).
Зміст такої розмови персонажів характеризує безпосередньо їх самих – розкриває негативну рису характеру – вихваляння.
4. Аналіз прямої авторської характеристики може ще раз вказати й підсилити окремі риси характеру персонажа та інші його осо­бливості. Наприклад: "Левко завжди допомагав мамі. Він і посуд мив після обіду, і в кімнаті прибирав" (В.Осеєва).

"Був собі хлопчик Юсіке. І найбільше він полюбляв неділю. Адже в неділю не треба працювати. З ранку до вечора гуляєш, розважаєшся. І захотілося йому, щоб завжди була неділя" (С.Вяльял).

У першому прикладі є вказівка на працьовитість хлопчика, у другому – на схильність хлопчика до щоденних розваг замість праці.

Точка зору на образ як на конкретне чуттєве уявлення.

Під час аналізу авторської характеристики образів читець ставить своїм завданням створити зримий образ героїв твору, щоб читач міг уявити героя. Автор найчастіше вдається до змалювання його зовнішності, а також до прямої характеристики чи характе­ристики його іншими персонажами. Наприклад: "На Дмитрикові була стара руда материна юпка з клаптиками вати, що висіли крізь дірки з пошарпаної одежини, довгі рукава теліпалися нижче рук, заважали йому. Русяву голівку прикривав старенький картузик з одірваним козирком. Але, незважаючи на свої непишні шати, Дмитрик весело дивився на світ божий здоровими сивими очима, весело підстрибував по людяних вулицях" (М.Коцюбинський "Маленький грішник).

" – Що то? Що то! – питався Михайлик.
– Цить! Татари!
Михайлик так і занімів. Острах обняв його такий, що він і слова не міг вимовити" (Б.Грінченко "Олеся").

У першому прикладі зримість образу бідного хлопчика, який одночасно викликає і співчуття, створює опис його зовнішності – авторський прийом типізації образу – портретне зображення. У другому – конкретно чуттєве уявлення про хлопчика створює пряма авторська характеристика персонажа.

У домалюванні конкретної зримості образу значну роль відіграє аналогія до власного баченого, пережитого колись, а також асоціації, викликані самим образом чи певною інформацією про нього. Ці домисли стануть тим ґрунтом, на якому розвиватиметься творча уява дітей, фантазія, вміння бачити за живим словом конкретний образ.

Точка зору на образ як на основне джерело емоційного впливу на слухачів.
Аналіз образу як основного джерела емоційного впливу на читача ставить своїм завданням добре осмислити естетичне зна­чен­ня позитивних і негативних героїв. Художній образ тісно пов'я­заний з емоційною сферою сприймання і уявлення людини. Для читця важливо визначити, які саме почуття і переживання може викликати образ, яка сила його естетичного впливу

Аналізуючи засоби, за допомогою яких автор естетично збагачує головних героїв твору, необхідно належну увагу приділити допоміжним образам, які беруть участь у характеристиці головних, особливо пейзажу. Пейзаж у творі завжди пов’язаний з переживаннями героя чи самого автора. Тому для читця важливим є визначити той настрій, почуття, які викликає в ліричного героя природа.

Важливість розгляду таких якостей полягає в тому, що по-перше, вони допоможуть краще і повніше розкрити ідейно-тематичну основу твору і, по-друге, вони малюють для читця перспективну картину впливу, так би мовити, горизонти словесної дії. В результаті аналізу естетичних якостей читець знаходить ті способи емоційного впливу на слухачів, які містить у собі літературний твір. Без розкриття й глибокого осмислення естетичних якостей твору, читцю не тільки не вплинути на слухачів, не викликати у них певних переживань, а й не розкрити головної думки твору.

Естетичні якості твору знаходять відбиття в самому його змісті і в той же час передаються через ряд безпосередніх компонентів:

1. Портретна зарисовка героя твору.

2. Змалювання внутрішньої краси героя, його мрій, прагнень, переживань, вчинків.

3. Опис картин, сцен, пов’язаних з трагічною долею героя.

4. Авторське узагальнення теми.

Розкриття підтексту

Найвідповідальнішою ділянкою першого етапу роботи над текстом є розкриття підтексту, тобто внутрішнього змісту слова. Тільки глибоко усвідомивши зміст кожної фрази, кожного слова мож­на правильно знайти всі засоби виразного читання: потрібну інтонацію, правильне застосування її елементів (логічних і психологічних пауз, логічних та емоційних функцій наголосу, мелодики, темпу), а відтак і донести зміст твору до слухачів.

Під фразою чи окремим словом може приховуватися зміст інший, ніж їх пряме значення. Наприклад: "– Добрі робітники! Промовив батько. – Один нічого не робить, а другий йому допомагає" (болгарська казка "Хто ж був працьовитий?").

Не розкривши підтексту, тобто батькового наміру, прихованого у них, навряд чи діти зможуть розкрити головну думку твору. З попереднього контексту відомо, що сини, замість того, щоб працювати, розповідали казки. Тому фразу не можна розглядати у прямому значенні. У ній приховано намір батька осудити поведінку синів. Підтекстом слів батька є: "Ледащо ви, а не робітники, і сорому вам нема".

Отже, підтекстом називається зміст, що вкладений у слова тексту.

Визначення головної мети читання та аналізу тексту з дітьми.

Після всебічного ознайомлення з твором, тобто після естетичної оцінки всіх його компонентів, усіх думок, картин, художніх деталей і визначення ідейного спрямування твору, авторського і власного ставлення до зображуваного, визначається головна мета читання та аналізу тексту з дітьми. Не розуміючи основного змісту твору і головної мети читання, спрямованої на її втілення, не можна виразно прочитати жодного рядка.
Головна мета читання повинна виходити з основних завдань твору, його виховного й освітнього значення. На цьому й завершується перший етап роботи над текстом.
Другий етап – дійовий аналіз твору.

Другий етап роботи над текстом не менш важливий, ніж перший, і випливає з нього.

Дійовим аналізом твору прийнято називати той процес роботи на текстом, який розкриває і виявляє наскрізну словесну дію твору та основні етапи її розвитку.

Наскрізна словесна дія – це безпосереднє відтворення читцем тексту з відповідним використанням міміки і, до певної міри, жесту, згідно з поставленими творчими перспективними завданнями, що пронизують увесь твір від початку до кінця.
Педагог повинен втілити художній твір у живе слово, яке, впливаючи на фантазію дітей, спонукало б їх бачити, переживати, оцінювати зображені автором явища життя так, як бачить, переживає й оцінює їх сам читець (педагог). Для цього необхідно, по-перше, щоб слова тексту в устах педагога не були звичайною інформацією про зміст твору, а мали певну силу емоційного впливу на дітей і, по-друге, щоб правильно керуватися текстом під час аналізу твору з дітьми слід накреслити етапи наскрізної словесної дії та послідовного аналізу твору з дітьми.

Це означає:

1. Поділити твір на частини, причому так, щоб між ними був постійний внутрішній зв'язок.

2. До кожної частини дібрати заголовок.

3. Визначити перспективне творче завдання до кожної частини.
4. Зробити відповідні позначки для читання або, як прийнято називати, – розписати мовну партитуру.
Членуючи твір на окремі частини, доцільно враховувати його композицію. Визначення в тексті експозиції (якщо вона є), зав'язки, розвитку дії, кульмінації й розв'язки часто допомагає поділити текст на частини.

Назви частинам варто давати образні, щоб вони збуджували фантазію в дітей і, безумовно, випливали зі змісту самих частин та конкретизували їх суть.

Перспективні творчі завдання мають відповідати творчому задумові автора, головній меті читання, послідовному аналізу з дітьми, бути активним засобом розкриття ідейного змісту твору. Добре продумані перспективні завдання цілеспрямовують словесну дію і роботу над текстом з дітьми, дають можливість впливати педагогові за допомогою живого слова на почуття дітей.

Важливу роль відіграє і наочність. Відповідний ілюстративний матеріал покращує сприймання змісту твору, сприяє розвиткові творчого мислення і спостережливості дітей.

Щоб не допустити помилок під час читання тексту (неправильної розстановки логічних наголосів, пауз, мелодики, темпу тощо), варто зробити партитуру тексту. Робити розмітки слід не в усьому тексті, а тільки в тих місцях, які без відповідних поміток можуть бути неправильно прочитані.

Наприклад: "Що ти робиш, доню? – спитала мати." (М.Коцюбинський "Харитя").
Не поставивши логічного наголосу на слові "що", під час читання можна логічно виділити слово "робиш" і цим самим допустити помилку в інтонації, зробивши її таким чином питальною, але з відтінком здивування. За змістом вона повинна бути звичайною питальною з почуттям ніжності.

Правильно розписана партитура – надійний помічник педагога як під час читання твору, так і в процесі навчання виразного читання.

 

Надіслати на електронну пошту відповіді на завдання до 02.04.2022.

Прочитайте  твір М.Коцюбинського «Харитя».

Визначте тему, ідею, проблематику, композицію та сюжет твору.

Визначте у кожному розділі слова для пояснення їх лексичного значення

Визначте  основні частини розділів твору, складіть план  до кожної частини

Характеристика головних героїв твору.

Намалюйте ілюстрації до однієї з частин за вибором.

Складіть тестові завдання до оповідання

12.09.2022року

Шановні здобувачі освіти! До вашої уваги модульна контрольна робота №1. Роботу здати 14.09. 2022р. до 12.00

Предмет. Основи культури і техніки мовлення

Спеціальність 013 Початкова освіта

Модульна контрольна робота №1

1.Техніка мовлення складається з:

А) дихання, голосу, дикції, орфоепії;

Б) дихання, голосу, дикції;

В) інтонації, голосу, дикції.

2. Правильним вважається тип дихання:

     А) грудний;

     Б) ключичний;

     В) комбінований:

     Г) діафрагматичний.

3. Якості голосу – це:

     А) сила і висота;

     Б) сила, висота, тембр;

     В) сила, висота, тембр, гігієна.

4. Голос утворюють:

     А) бронхи;

 Б)  легені;

В) голосові зв’язки;

5. Назвіть вади вимови:

6. Неорганічні вади у побудові мовного апарату:

     А) можна ліквідувати за допомогою певного комплексу тренувальних вправ;

     Б) ці вади вилікувати не можна;

     В) вади зникнуть без будь-якого втручання.

7. Виразність і чистота дикції:

     А) досягаються правильністю артикуляції;

     Б) природжене явище.

8. Правильна вимова звуків «у певних фонетичних умовах, у певних сполученнях звуків з іншими звуками, а також у певних граматичних формах, в окремих словах і групах слів» –  це: 

     А)дикція;

     Б) артикуляція;

     В)  орфоепія.

9. Час звучання, тобто різні  види  тривалості звуків мовних відтінків – це:

      А) темп мовлення;

      Б) тембр мовлення;

      В) мелодика мовлення.

10. Голосні у, а і вимовляються :

        А) чітко в усіх позиціях;

        Б)  наближаються один до одного;

11. Звуки  [е], [и]

        А) вимовляються чітко в будь-якій позиції;

        Б) вимовляються чітко в наголошеній позиції;

        В) вимовляються чітко в ненаголошеній позиції.

12. Мовний етикет

        А) система стійких мовних формул, рекомендованих суспільством для встановлення мовленнєвого контакту між співрозмовниками;

Б) підтримання спілкування у виразній тональності відповідно до  їх соціальних ролей і рольових позицій в офіційних і неофіційних обставинах.

В)немає правильної відповіді.

13. Літературна норма мови

А) Ознаки, правила літературно опрацьованого мовлення, яке є зразком писемної та усної форми спілкування.

Б) Зразок писемної та усної форми спілкування.

В) Усі відповіді правильні.

          Г) Немає правильної відповіді

14. Невербальні засоби

А. Мовні знаки комунікативного коду, які разом із немовними служать для створення, передавання і сприйняття інформації.

Б. Немовні знаки комунікативного коду, які разом із мовними служать для створення, передавання і сприйняття інформації.

В. Усі відповіді правильні.

15. Вербальні засоби

А. Словосполучення, речення, тексти, за допомогою яких відбувається інформаційний обмін в комунікації двох чи більше осіб.

Б. Слова, словосполучення, речення, тексти, за допомогою яких відбувається інформаційний обмін в комунікації.

В. Речення, тексти, за допомогою яких відбувається інформаційний обмін в комунікації.

15.1 Вкажіть екстралінгвістичні засоби спілкування

А. Жести, міміка, постава, хода

Б. Слова, речення, склади, тексти.

В. Наголоси, паузи.

 16. Яких правил загальної гігієни голосу слід дотримуватись читцю?

17. Покажіть знаками транскрипції правильну вимову слів:

Надзорець, одсахнутись, молодший, безшумний, потішся, сміється, уріжся, хвіст, дуб, завод, віз, дубки, книжка, кігті, легкий, лічба, футбол, депутатчин,невістці,студентство.

Зразок: кізка – кі[з] ка

18. Що значить «поставити голос»? Поясніть якості розвиненого голосу.

19.  Вказівні жести.

А. Виникають під час читання.

Б. Необхідні для читання.

В. Необхідні для уточнення місця дії, напрямку і можуть виражатися рукою, кивком голови, очима.

20. Психологічні жести.

А. Необхідні для уточнення місця дії, напрямку і можуть виражатися рукою, кивком голови, очима.

Б. Виникають під час читання.

В. Необхідні для читання  

05.09.2022 року.

Шановні здобувачі освіти, до вашої уваги конспект лекції з теми

Тема. Техніка мовлення. Складові техніки мовлення (2 год)

Мета: розкрити зміст понять «дихання», «типи дихання»; визначити гігієнічні правила дихання. Ознайомити студентів з технікою мовлення та її чинники. Сформувати уявлення про дикцію, орфоепічну чистоту мовлення. Прилади і матеріали: опорні конспекти

План

1. Техніка мовлення, її чинники.

2. Дихання як складова техніки мовлення. Типи дихання. Гігієнічні правила дихання.

3. Голос. Природні якості та постановка голосу. Якості розвиненого голосу. Гігієна голосу.

4. Орфоепія як основа правильного мовлення.

5. Дикція.

Рекомендована література

1. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення / Н.Д. Бабич. — Львів: Світ, 1990. – 230 с.

2. Волкова Н.П. Професійно-педагогічна комунікація: навч. посіб. / Н.П. Волкова. – К.: ВЦ «Академія», 2006. – 256 с.

3. Єлісовенко Ю.П. Ораторське мистецтво: Навч. посіб./ Ю.П. Єлісовенко. — Київ: «Ділова Україна», 2002. — 155 с.

4. Капська А. Виразне читання. Практичні і лабораторні заняття: Навч. посібник / А. Капська. — Київ. Вища школа, 1990. – 253 с.

5. Мацько Л.І., Мацько О.М. Риторика: Навч. посібник / Л.І. Мацько, О.М. Мацько. — Київ: Вища школа, 2003. – 125 с.

6. Олійник Г. Виразне читання: Основи теорії: Навч. посібник / Г. Олійник. — Київ: Вища школа, 1995. – 345 с.

7. Пасинок В.Г. Основи культури мовлення: навч. посіб./ В.Г. Пасинок. – Харків: ХНУ ім.. В.Н. Каразіна, 2001.- 228 с.

Запитання для самоконтролю

1. Що таке техніка мовлення?

 2. Що вивчає навчальна дисципліна «Техніка мовлення»?

3. Назвіть основні завдання дисципліни?

4. Техніка виразного читання – це….?

5. Техніка виразного мовлення – це …..?

6. Назвіть основні елементи техніки мовлення?

1. Техніка мовлення, її чинники. Оволодіти основами теорії і практики виразного читання або досягти високого результату словесної дії, тобто емоційного впливу на слухачів під час читання, мовлення, є професійним обов'язком кожного вихователя (вчителя). Проте високому результату словесної дії мають передувати добрі знання техніки мовлення. Можна досконало знати положення виразного читання, але якщо не мати відповідно підготовленого, розвиненого мовленнєвого механізму, то високих результатів словесної дії не досягти. Справді, не можна вплинути на слухачів мовленням, у якому явно чуються певні вади: нечітко, неправильно вимовляються окремі звуки, слова, вирази або надто різкий, подразливий або глухуватий хриплий голос, який перетинається частим невиправданим диханням. Отже, майстерність мовлення, безпосередність словесної дії вимагають від читця, мовця не тільки знань теорії і методики, навичок і умінь виразного читання, а й добре виробленої техніки мовлення — комплексу теоретично- практичних основ вимови (досконале володіння мовним апаратом, уміння правильно користуватися в педагогічних, навчально-виховних цілях мовою і мовленням).

Техніка мовлення складається з таких елементів:

1) дихання — фізіологічної основи мовлення;

2) голосу— головного,інструмента читця;

3) дикції — чіткого вимовляння звуків, слів, виразів;

4) орфоепії — правильної літературної вимови. Без глибокого знання, практичного засвоєння елементів техніки мовлення не можна досягти виразності читання. Зупинимося на розгляді цих елементів.

2. Дихання як складова техніки мовлення. Типи дихання. Гігієнічні правила дихання. Дихання. Основу розвитку техніки мовлення створює праг вильна постановка дихання, яка здійснюється завдяки вправам дихального апарату. Від правильного дихання залежить сила і рівномірність звучання мови, а також зміст і краса мовлення взагалі. Адже дихання безпосередньо пов'язане з паузами, а паузи (про них йтиметься нижче) диктуються змістом і в зв'язку з цим членують потік мовлення на мовні такти. Часте набирання повітря під час читання створює нічим не виправдані паузи, а це в свою чергу впливає на красу мовлення. Дихання з широкими інтервалами позбавляє читця можливості робити необхідні за змістом паузи і врешті призводить до монотонного мовлення. Отже, дихання може відіграти відпо-відну роль у процесі читання лише за тієї умови, коли читець правильно ним керуватиме. Диханням треба досконало володіти, раціонально використовувати його в процесі мовлення. Звичайний природний, не керований процес дихання складається з трьох моментів, які ритмічно повторюються: вдихання, видихання і паузи (стану спокою, відпочинку м'язів). Звичайне природне дихання не потребує свідомої уваги, бо відбувається поза мовленням. Тому вдих і видих його плавні, спокійні і майже однакові за тривалістю: зразу після вдиху йде пасивне й мимовільне видихання, а після нього — невеличка пауза і знову вдих і т. д. У керованого дихання процес зовсім інший. Вдихання, видихання і паузи підпорядковані волі читця. Логічна й емоційна сторони мовлення потребують від мовця певної організації цього процесу: швидкого вдихання і повільного видихання, уміння керувати витратою повітря. Природне дихання здійснюється не в усіх однаково. Це залежить від того, які саме м'язи органів дихання беруть найактивнішу участь у роботі дихального апарату. У цьому зв'язку його поділяють на чотири типи: ключичний (високий, плечовий), грудний (середній, реберний), діафрагматичний (низький, черевний), комбінований (грудно-черевний). Перші три типи вважаються неправильними, останній — правильним. Ключичний — це такий тип дихання, за яким повітрям наповнюється лише верхня частина легень. У цьому випадку дихати доводиться частіше, ніж необхідно було б, оскільки в легені поступає мала кількість повітря. Цей тип розрізняти можна за такими оз-наками: при вдиханні підіймаються вгору плечі, лопатки і ключиці. Грудний — це такий тип дихання, за яким повітрям наповнюється лише середня частина легень. На відміну від першого за таким диханням в легені поступає значно більша кількість повітря, проте ще недостатня, щоб заповнити і верхню, і нижню частини. Тому цей тип дихання також вважається неправильним. Його ознаки: грудна клітка розширюється, а живіт втягується. Діафрагматичний — це такий тип дихання, за яким повітрям наповнюється переважно нижня час-тина легень. Таке дихання значно краще, ніж ключичне чи грудне, проте також неправильне, бо верхня й середня частини легень залишаються пасивними, погано вентилюються. Ознаки такого дихання: при вдиханні віддимається живіт, бо діафрагма інтенсивно скорочується, осідає і тисне на черевну порожнину. Це найпоширеніший тип дихання серед людей, які працюють фізично. Найбільше доцільний комбінований тип дихання. В процесі такого дихання повітрям наповнюються всі ділянки легень. Такий розподіл дихання на типи слід вважати відносним, схематичним. Характер дихання кожної людини змінюється залежно від зовнішніх обставин та її внутрішнього стану. Проте можна зустріти таких людей, в яких переважає один з неправильних типів. У такому разі слід перебудувати даний загальний тип дихання, зробити його правильним, комбінованим. Якщо розглядати дихання лише з урахуванням завдань виразного читання, то, можливо, немає потреби зупинятися на окремих неправильних його типах. Головне для читця - вміти керувати своїм диханням. Очевидно, як би він не дихав, однак своє дихання повинен уміти підпорядковувати потребам відтворення змісту читаного твору чи висловлювання власної думки, особливо настроїв, переживань. Для цього потрібно знати в загальних рисах, як відбувається процес дихання, і виконувати ті вправи, які допоможуть читцю удосконалити техніку правильного, керованого дихання. Вчитель повинен не тільки знати, як користується диханням читець, а й навчити дітей правильно дихати взагалі і в процесі мовлення. Отже, він повинен знати і неправильні типи дихання. Знання про них дадуть можливість учителеві, по-перше, переконатися у правильності чи неправильності власного та учнівського дихання, застерегти себе і їх від неправильного дихання, яке згодом може шкідливо впливати на здоров'я, і, по-друге, прискорити процес засвоєння правильного, керованого дихання. Знати неправильні типи дихання необхідно ще й для того, щоб за потреби вміти ними користуватися. Читцеві часто доводиться вдаватися до неправильних типів дихання при передачі емоційного змісту тексту. Справді, коли ми передаємо особливу радість, ласкавість, привітність, то в процес дихання входить і ключичне. Коли ж передаємо тривожність, схвильованість, то мимоволі користуємося грудним типом дихання. При висловлюванні погрози, підсиленої злості, ненависті мимоволі користуємося діафрагматичним типом дихання. Дихання, з одного боку,— акт рефлекторний, воно відбувається поза нашою свідомістю, виконуючи функцію газообміну в організмі, а з другого — це процес керований, оскільки зв'язаний з вимовою. Мовлення, читання вголос потребують великої кількості повітря, економного його витрачання і своєчасного, швидкого і непомітного для інших поповнення. Для цього треба привчити мускули грудної клітки не розслаблюватися відразу після видиху, як це буває при акті рефлекторному, а поступово, в міру потреб, підпорядковуватися волі мовця, читця. Все повинно регулюватися дихальним центром головного мозку. Досягти цього можна тільки за допомогою тренувальних вправ, які умовно поділимо на три групи.

Завдання першої — виробити вміння керувати роботою м'язів дихального апарату (виробити або закріпити комбіноване дихання).

Завдання другої — скоротити вдих і подовжити видих.

Завдання третьої — виробити вміння керувати диханням у процесі мовлення (читання, переповідання), тобто вміти підпорядкувати дихання вимогам тексту. Вправи необхідно проводити на чистому свіжому повітрі перед їдою або не менше як за годину після неї, при цьому треба витримувати відповідну тривалість: до наступної вправи переходити лише тоді, коли добре засвоєна попередня; при переході від беззвучного видиху до видиху озвученого використовувати середні «робочі» ноти голосу. Нагадуємо, суть проведення вправ не в тому, щоб уміти набирати великий запас повітря в легені при вдиху, а в тому, щоб оптимальний запас набраного повітря якнайраціональніше використати в процесі мовлення.

Вправи на вироблення вмінь керувати роботою дихального аппарату. (Додаток 1)

Вправи проводьте 2—3 рази на день протягом кількох тижнів, аж поки не виробиться навик комбінованого (грудно-черевного) дихання. Не забувайте, що видих повинен бути значно довший за вдих.

Вправи на скорочення вдиху і подовження видиху потрібно проводити 2—3 рази на день протягом місяця, а то і більше. Засвоєння їх залежатиме від індивідуальних здібностей того, хто вправлятиметься. Раніше, ніж розпочати ці вправи, треба перевірити місткість робочого повітря в легенях.

3. Голос. Природні якості та постановка голосу. Якості розвиненого голосу. Гігієна голосу. Голос. Наскільки важливе значення для вчителя має голос, свідчить сам факт: голос — головний його інструмент. Проте не всякий голос може задовольнити вимоги виразного читання. Навіть і красивий від природи голос ще не здатний без подолання певних труднощів справитися з тими завданнями, що їх ставить перед ним мистецтво живого слова. Такий факт свідчить про те, що над розвитком голосу треба працювати. Серед педагогів і дітей часто зустрічаємо й такі голоси, яким властиві певні вади: слабкість, млявість, сиплість, хриплість, гугнявість, верескливість тощо. З такими голосами важко працювати і, головне, неможливо досягти відповідного впливу на слухачів у процесі мовлення: голос неприємно сприймається на слух, нерідко й стомлює і навіть іноді дратує слухачів. Зрозуміло, що вихователь, як і кожний читець-професіонал, повинен, по-перше, добре розумітися на всіх особливостях голосу і, по-друге, уміти над ним працювати, щоб удосконалити, розвинути всі його природні властивості, якості, тобто, як це прийнято називати, поставити його. Про це йтиметься нижче. Утворення голосу. Процес творення голосу нерозривно пов'язаний з диханням, що є неодмінною умовою звучання мови. Повітря, яке ми видихаємо з легень, проходить через бронхи (дихальне горло), а звідти в гортань. В останній розміщені голосові зв'язки, які мають властивість змикатися і розмикатися, утворюючи щілину. Під тиском повітря вони коливаються і створюють голос. Природні якості і постановка голосу. Розмовному голосу будь-якої людини властиві такі якості, як сила, тобто певний ступінь гучності його звучання; висота, тобто тональні можливості або діапазон (через і все), — звуковий його обсяг; тембр (гучний) — певне забарвлення, яке залежить від складу обертонів. Природних даних цих якостей голосу для читця в умовах школи замало. Якщо сила голосу й від природи забезпечує добру гучність, то не зможе забезпечити довготривалої словесної дії. Без відповідних вправ голосові зв'язки при тривалій і напруженій роботі мовного апарату скоро втомлюються, хрипнуть. Можна зустріти окремі голоси, які від природи мають широкий діапазон, достатній для читця. Проте забезпечити ту рухливість, якої вимагає експресивність художнього тексту в процесі читання, непоставлеиий голос не може. Це саме стосується і тембру. Тембр, навіть і приємний — чистий, дзвінкий від природи, сам собою ще нічого не вартий. Тільки у зв'язку з іншими, досконало розвиненими якостями голосу він виконує відповідну роль у мистецтві живого слова. Поставити голос — це значить, настільки розвинути, удосконалити його природні якості, щоб вони легко підкорялись творчій волі читця відповідно до завдань художнього твору чи іншого характеру мовлення. Слід пам'ятати, що правильна постановка голосу не приходить сама собою в процесі мовлення, як дехто з недосвідчених читців думає. Сам собою голос у процесі мовлення може розвиватися лише до певної міри тоді, коли читець добре обізнаний з теорією виразного читання в цілому, і зокрема з технікою мовлення, і постійно дотримуватиметься в своїй роботі всіх правил гігієни голосу та дихання. Якості розвиненого голосу. Після проведення відповідних вправ з дотриманням гігієни голосу, а також надалі продовжуючи їх у процесі практичної діяльності вчителя і учнів, природні якості голосу набудуть нових відтінків. Сила голосу надасть читцю можливості посилати його на далеку відстань без особливого напруження голосових зв'язок, довго не втомлюватися, тобто значно зростуть гучність і тривалість голосу. Висота голосу характеризуватиметься розширенням діапазону, дасть можливість читцю вільно й легко користуватися тональними змінами в межах півтори і більше октави. Тембр голосу позбавиться властивих йому вад (гугнявості, хриплості, верескливості тощо), набуде чистого, дзвінкого, приємного звучання, тобто характеризуватиметься благозвучністю, що є необхідною умовою естетичного впливу живим словом на слухачів. Крім цього, поставлений голос відзначатиметься також гнучкістю, рухливістю, тобто здатністю, як зазначає Г. В. Артоболевський, «володіти так званими важелями тону», легко сповільнювати чи прискорювати темп мовлення, змінювати силу, висоту, тембр (гучніше-тихше, сильніше-слабше, нижче-вище, різкіше-м'якше, ніжніше). Гігієна голосу. До і після постановки голос читця потребує постійного догляду, щоб не допустити псування і втрати його. Для цього слід дотримуватися певних правил роботи мовного апарату і загальної гігієни голосу, зокрема:

1. У процесі читання, розповідання не допускати висоти голосу поза межі виробленого, встановленого, можливого діапазону, а також надмірної гучності і тривалості мовлення. Це може призвести до зриву голосових зв'язок.

2. Не допускати простудних захворювань, гострих або хронічних катарів верхніх дихальних шляхів, нервових зворушень тощо. Це може призвести до захворювання органів, які беруть участь у голосоутворенні (гострого, хронічного і професійного ларингіту — запалення слизової оболонки гортані, внутрішніх вузликів на голосових зв'язках).

3. Не перевищувати денних норм голосового навантаження (4—5 академічних годин підряд). У процесі тривалого мовлення варто робити кількахвилинні перепочинки 5-8 повільних і спокійних видихів.

4. Дотримуватися профілактики носоглотки. При найменших неприємних відчуттях сухості в горлі треба його прополоскати відваром ромашки чи листя евкаліпту. Можна загартовувати носоглотку: кожного дня протягом певного часу полоскати холодною водою з поступовим зниженням температури від +20 до + 12 °С. Найкращий спосіб збереження професійного звучання голосу, як зауважує С. Т. Нікольська, це зарядка, до якої входить дихальна і артикуляційна гімнастика. Якщо кожного ранку після дихальних вправ (10— 15 хв) ви прочитаєте протягом 10 хвилин гек за метр, дотримуючись усіх правил дикції, дихання голосу, то це сприятиме не тільки постійній підтримці мовного апарату, а й доброго робочого стану всього організму. Вправи на розвиток голосу. Процес постановки голосу складний і трудомісткий. Він потребує тривалої індивідуальної роботи під керівництвом досвідченого спеціаліста. Учитель таких можливостей не має. Над розвитком голосу йому необхідна працювати самому. Щоб не допускати прикрих помилок у процесі виконання вправ, бажано врахувати такі зауваження: 1.Насамперед вивчити власний голос, добре його пізнати, що дасть можливість з'ясувати, якій сааме якості голосу приділити більше уваги, яку для цього краще вибрати вправу. Серед числа вправ і порад вибирати доцільно лише ті, які найнеобхідніші і дають змогу працювати над ними без допомоги спеціаліста.

2. Приступати до вправ лише тоді, коли добре засвоєні основні положення мовного апарату і правильне дихання.

3.Дотримуватися певної поступовості вправ у часі: 3—4 хв на початку і поступово збільшувати до 10—12 хв. Проводити їх бажано до сніданку і на свіжому повітрі, якщо ж у приміщенні, то добре провітреному.

4.Перші вправи бажано робити перед дзеркалом з метою одночасного самоконтролю за положенням окремих органів мови. Наведені нижче вправи розраховані на розвиток діапазону, сили й рухомості голосу. Розвитку інших якостей сприяють вправи на дихання і дикцію. Вправи допоможуть закріпити природне звучання голосу в середньому регістрі, що сприятиме розширенню діапазону за рахунок верхніх і нижніх тонів. У такій же послідовності розвиватиметься сила й рухомість голосу. Виконувати вправи необхідно послідовно й систематично протягом певного часу, аж поки діапазон голосу не досягне 16, а то й більше півтонів добре вироблених розмовних нот і легко піддаватиметься руховим змінам. Перш ніж розпочати виконувати вправи, слід перевірити свій обсяг розмовного голосу в півтонах, особливо визначити природну нижню («дно») і верхню («стеля») ноти, щоб у процесі виконання вправ не допускати напруження, передчасного витискування високих чи низьких нот. Орієнтиром для визначення і закріплення примарого тону (ноти чистого, звучного від природи тону). Р. Черкашин радить брати ноти від «до» до «соль» першої октави; для низьких голосів тон ближчий до «до»; для середніх — до «мі»; для високих «соль» або навіть дещо вище.

5. Дикція.  Щоб забезпечити легке сприймання змісту твору дітьми, учитель повинен мати не тільки добре розвинуті якості голосу, а й бездоганну дикцію (лат. вимова), тобто чітку правильну вимову кожного мовного звука. При неправильній дикції навіть добре поставлений голос і вміле використання засобів виразності не забезпечать успіху читцеві, більше того, вади його вимови можуть призвести до негативних наслідків, оскільки дітям молодшого шкільного віку властиве мовне наслідування. Хиби вимови бувають різного характеру і виникають вони внаслідок певних органічних (природжених) і неорганічних (неприроджених) вад у побудові мовного апарату. Неорганічні вади можуть мати той самий характер вимови, що й органічні (гугнявість, шепелявість, гаркавість, сюсюкання тощо). Однак причини їх пояснюються насамперед неправильним засвоєнням засобів артикуляції окремих звуків або недбалим користуванням мовним апаратом чи окремими його складовими частинами. Недоліки вимови властиві багатьом дітям. Виправленням їх повинні займатися не тільки медичні установи, а й педагогу. Неорганічні вади вимови можна ліквідувати за допомогою певного комплексу тренувальних вправ. Органічних же недоліків вимови не можна позбутися, лише виконуючи вправи. Проте окремі з них можуть бути усунені завдяки медичному втручанню. У дитячому віці це ще не становить особливих труднощів, та значно складніше виправити недоліки в дорослої людини. Тому й не бажано, щоб люди з природними дефектами вимови потрапляли на педагогічну роботу. Вихователь, як і артист, диктор, повинен бездоганно володіти мовним апаратом. Виразність і чистота дикції досягаються насамперед, правильністю артикуляції, тобто чіткістю укладки органів мовлення і їх рухів під час вимови звуків. Тому роботу над усуненням хиб вимови слід розпочинати з Виправлення неправильно завчених раніше рухів органів артикуляції. На таких вправах зупинимося них. Артикуляція голосних.

А — нелабіалізований, чистий голосний заднього ряду, низького піднесення. Артикуляція ненапружена. При вимові нижня щелепа опущена, рот настільки широко розкритий, що між зубами можна вставити два пальці, покладені один на одного. Губи активної участі не беруть. Вони притиснені до зубів, не випинаються вперед і не розтягуються в сторони. Язик помітно відтягнений назад. Спинка язика своєю задньою частиною також відтягнена назад до стінки глотки. Дещо відтягнений від нижніх зубів назад і кінчик язика. М'яке піднебіння зімкнене із задньою стінкою глотки.

О — лабіалізований голосний заднього ряду, середнього ступеня піднесення, артикуляція ненапружена. Губи при вимові витягнені вперед і заокруглені, рот напіввідкритий. Язик займає трохи вище положення, ніж при вимові а. Спинка язика спрямована більше до м'якого піднебіння, ніж до задньої стінки глотки. Кінчик язика відтягнений від нижніх зубів силь-ніше, ніж при а. М'яке піднебіння сильно підняте вгору й закриває вхід у носову порожнину. У — лабіалізований голосний заднього ряду, високого ступеня піднесення. Артикуляція ненапружена. При вимові нижня щелепа опущена, але менше, ніж при вимові а, о. Губи відходять від передніх зубів і дуже витягуються вперед, утворюючи між губами й зубами невелику порожнину, довжина якої більша, ніж при вимові о. Віддаль між губами зовсім невелика. Положення язика дуже високе, тіло його спрямоване вгору до м'якого або навіть до задньої частини твердого піднебіння, а кінчик відтягнений від передніх зубів і загнутий униз та назад більше, ніж при вимові. інших голосних заднього ряду. М'яке піднебіння підтягнене вгору і закриває прохід у носову порожнину.

 Е — нелабіалізований голосний переднього, на межі з середнім, ряду обниженого ступеня піднесення. Артикуляція ненапружена. При вимові куточки губ трохи розтягнені в сторони й притиснені до зубів. Положення язика нижче, ніж при вимові інших голосних переднього ряду, спинка язика основною своєю масою просунена наперед, ближче до середньої частини твердого піднебіння, кінчик — відтягнений від нижніх зубів, а корінь — відсунений назад більше, ніж при ви-мові інших голосних переднього ряду. М'яке піднебіння зімкнене з задньою частиною глотки.

И — нелабіалізований голосний переднього ряду, високого піднесення. Артикуляція ненапружена. Губи при вимові розтягнені дещо більше, ніж при вимові є й притиснені до зубів. Рот розкритий настільки, що між зубами можна вставити кінчик мізинця. Положення язика вище, ніж при вимові є, але трохи нижче, ніж при І. Передня частина спинки язика опукла, основною своєю масою просунена вперед. Кінчик язика вільно опущений вниз, а корінь відсунений від задньої стінки глотки значно більше, ніж при є. М'яке піднебіння зімкнене з задньою частиною глотки.

І — нелабіалізований голосний переднього ряду, високого піднесення. Артикуляція напружена, «тобто м'язи мовних органів при його вимові скорочуються й поверхня їх стає твердішою, що відбивається і на тембрі голосного, на його більшій виразності». При вимові губи розтягнені в сторони значно більше, ніж при и та є, і утворюють вузьку щілину. Рот розкритий настільки, що між верхніми й нижніми зубами можна вставити кінчик мізинця. Уся маса язика (передня й середня частини) подається виразно наперед, до передньої частини твердого піднебіння або до верхніх зубів та альвеол. Тіло язика зібране спереду і має виразно випуклу форму. Віддаль найвищої точки язика від твердого піднебіння невелика. Кінчик язика спадає круто вниз безпосередньо за нижніми зубами або ж упирається в нижні зуби. М'яке піднебіння закриває вхід у носову порожнину.

Артикуляція приголосних, Б, М, П — губні. При артикуляції спочатку утворюється зімкнення нижньої губи з верхньою, потім, під натиском повітря, що видихується, відбувається вибух: губи розмикаються — нижня губа натискує на верхню і відштовхується від неї. Нижня щелепа при цьому опускається, язик у роті лежить плоско. При п, б м'яке піднебіння підняте й не пропускає повітря в носову порожнину. Голосові зв'язки при творенні п ненапру-жені й не дрижать, а при творенні дзвінкого б губи напружені й дрижать. М — губний сонорний. Артикулює-ться як і шумний дзвінкий б, з тією лише різницею, що при його творенні тон переважає над шумом, а м'яке піднебіння опускається й відкриває прохід до носової порожнини. В — губно-зубний щілинний. При творенні нижня губа зближується з верхньою, але не змикається з нею: між губами залишається вузенька щілина, через яку проходить струмінь видихуваного повітря. Язик у роті лежить спокійно. М'яке піднебіння підняте й закриває прохід у носову порожнину.

Ф — губно-зубний. Твориться при зближенні нижньої губи з зубами, при цьому щілина виникає між різцями і нижньою губою. Язик у роті лежить спокійно. М'яке піднебіння підняте й закриває прохід у носову порожнину.

Д, н, т — шумні зімкнені передньоязичні. При творенні їх губи пасивні, кінчик та передня частина язика змикаються з верхніми зубами та альвеолами. Тильна частина кінчика язика при цьому щільно притискається до нижніх зубів. Голосові зв'язки при творенні д, н вібрують. Сонорний н має носове забарвлення, бо м'яке піднебіння опущене і повітря проходить одночасно через ротову й носову порожнини.

С, з — шумні щілинні. При вимові губи напіввідкриті й розтягнуті. Зуби розтулені на віддаль 1 — 1,5 мм. За загальною конфігурацією язика с, з дещо подібні до зімкнених т і д. Істотна різниця полягає в тому, що при їх артикуляції виникає не зімкнення, а щілина. Передня спинка язика утворює жолобок, причому кінчик язика впирається в нижні різці, а спинка торкається іклів та різців. М'яке піднебіння підняте й закриває прохід до носової порожнини. Голосові зв'язки при творенні с перебувають у напруженому стані, а при творенні з дрижать.

 Ц, дз — шумні передньоязичні африкати — складаються з двох елементів (зімкненого й щілинного). При вимові ц утворюється зімкнення типу т, а при вимові дз — типу д, але воно не завершується вибухом, як під час артикуляції звичайних зімкнених, а плавно, без паузи, переходить у щілинний елемент типу с або з. Отже, артикуляція ц відбувається на місці утворення т і с, а дз — на місці утворення д і з. Кінчик язика притискається до нижніх зубів, а передня його частина утворює на зубах і початку альвеол зімкнення, але плавно переходить у щілину.

Ш, ж — шумні щілинні передньоязичні. При артикуляції нижня щелепа дещо подається вперед, губи теж. Зуби зближені на віддаль 1 —1,5 мм. Кінчик язика разом із прилеглою до нього спинкою потовщується і відтягається назад порівняно з артикуляцією с і з. На язиковій спинці утворюється ширший канал, ніж при вимові с і з. Повітряний струмінь спрямований по каналу на передні різці; розбиваючись об їх краї, він викликає специфічний шум. При вимові ш голосові зв'язки не вібрують, а при вимові ж — вібрують, але струм повітря слабкіший, ніж при ш.

Ч, дж — шумні передньоязичні африкати. Вони починають артякулюватися з елемента зімкнення типу т і д, який плавно переходить у щілинний елемент типу ш, ж. Елементи зімкнення утворюються не на місці звичайних т, д, тобто не на зубах і початку альвеол, а значно вище, на твердому піднебінні, отже, там, де утворюються шиплячі ш, ж.

Р — передньоязичний, належить до так званих вібрантів (дрижачих). При його творенні рот розкритий, губи пасивні; краї задньої і середньої частини спинки язика впираються у верхні бокові зуби; передня частина язика розплющується для утворення вільних pyx; кінчик разом з передньою спинкою піднімається вгору і торкається твердого піднебіння на задній частині альвеол, де під натиском видихуваного повітря вібрірує.

Й — середньоязичний щілинний. При артикуляції середня спинка язика піднімається до твердого піднебіння, внаслідок чого між твердим піднебінням і середньою частиною язикової спинки виникає щілина. Кінчик язика опущений униз і тримається біля нижніх зубів.

Л — боковий передньоязичний сонант. При артикуляції рот трохи розкритий. Губи набувають положення залежно від наступного голосного. Подібно до змичних т, д, н, при л кінчик язика утворює змичку на площі, починаючи від внутрішньої поверхні горішніх зубів і далі на твердому піднебінні. Крім того, краї язика спускаються з одного або з двох боків і утворюють біля бокових зубів щілину, крізь яку проходить повітряний струм.

К — шумний задньоязичний. Артикулюється задньою спинкою язика, що, піднімаючись до м'якого піднебіння, утворює з ним зімкнення. Нижня щелепа трохи опускається. Кінчик язика напрямлений униз. Голосові зв'язки розімкнені. Струмінь повітря сильний. Типового для української літературної мови є така артикуляція к, при якій зімкнення утворюється на рівні останніх кутніх зубів, язикове тіло посунене назад,. а кінчик язика тримається за нижніми зубами. Так артикулюється і шумний задпьоязичний зімкнений jr, тільки зімкнення задньої спинки язика з м'яким піднебінням відбувається на рівні останніх кутніх зубів. Контактно смуга, утворювана при вимовї, трохи вужча від контактної смуги, утворюваної при вимові к.

X — шумний задньоязичний щілинний. Артикулюється задньою спинкою язика; піднімаючись до м'якога піднебіння, утворює щілину за останніми кутніми зубами. Язикове тіло відтягнене назад, а кінчик язика тримається за нижніми зубами.

Г — фарингальний глотковий або фарингальний (від -зів, глотка). При вимові г артикуляційний апарат перебуває у такому самому положенні, як і при вимові х, тільки корінь язика відтягнутий назад трохи більше, ніж при х. Малий язичок займає положення, схоже з положенням х. Голосові зв'язки зімкнуті й вібрують. Струмінь повітря слабкіший, ніж при х.

Йотовані ї, є, ю, я утворюються сполученням двох звуків: м'якого приголосного й і наступного голосного (Й+І — К й+е = є; й+у = ю; й+а = я). Артикулюють ся як і відповідні голосні, але перед цим треба боки язика прикласти до ясен верхніх бокових зубів. Вправи на дикцію. Вправи доцільно розпочинати з артикуляційної гімнастики (розвиток нижньої щелепи, губів, язика). Вона допоможе розвинути мовний апарат, підготувати його до виконання всіх наступних вправ на дикцію.

Таку гімнастику проробляйте щоденно, протягом двох тижнів. Вправи на розвиток артикуляції голосних і приголосних. Вправи на розвиток артикуляції голосних і приголосних слід розпочинати з перевірки і вироблення правильної артикуляції кожного звука. Отже, перевірте перед дзеркалом правильність артикуляції кожного звука згідно з наведеними вище описами укладки і руху органів мови і в такій самій послідовності звукоряду. Вимовляйте звуки не поспішаючи, з короткою зупинкою після кожного, спочатку мовчки, потім (вдруге) пошепки і після чого (втрете) вголос. Ця перевірка є підготовчою вправою. (додаток 3)

4. Орфоепія як основа правильного мовлення. Орфоепія. Ще більше значення, ніж дикція, в техніці мовлення вчителя має орфоепія (від — рівний, правильний і — слово, мова), тобто система загальноприйнятих правил, що визначають єдино правильну, літературну вимову. Якщо дикція — це правильна роздільна вимова окремих мовних звуків, то орфоепія — правильна вимова дих звуків «в певних фонетичних умовах, у певних сполученнях з іншими звуками, а також у певних граматичних формах, в окремих словах і групах слів...». Для того щоб своєю мовою естетично впливати на слухачів, недостатньо однієї якості і чистоти дикції. Необхідна ще й правильність вимови окремих слів. Можна ясно і чітко вимовляти окремі звуки і слова, але якщо вимова їх не відповідає орфоепічним нормам, то мова в цілому не забезпечить легкості і швидкості розуміння змісту, який вона виражає. Сучасні норми української орфоепії — це єдині для всіх фонетичні закони літературної мови. Вони історично склалися на основі вимови полтавсько-київських говорів. На жаль, ще не в усіх учителів мова бездоганна. Багатьом властиве серйозне порушення орфоепічних норм, відхилення від них під впливом певних причин, як-от:

1. Діалектичного оточення. Вимовляють: мать, мона, зара, тоже, рабищ бурак, бзюрка тощо. Замість мабуть, можна, зараз, теж або також, рябий, буряк, бірка.

2. Правопису — як пишуть, так і вимовляють, зокрема сполучення - ться, -жся, -шся, -чся (смієшся, намажся, граєшся, не морочся замість смієц'ц"а, намаз"с"а, граесгс"а, не мороц"с"а), -здн, -стн та ін. (поїздці, невістці замість поїз"ц"і, невіс"ц"ї). 3. Мішанини із сполучення українських і російських слів типу міроприємство, добро пожалувати, білет, конєшно, восімдесят, сємдисят тощо. Замість — заходи, ласкаво просимо, квиток або білет (екзаменаційний), звичайно або природно, вісімдесят, сімдесят.

4. Неуважності, байдужості до окремих норм вимови: м'яко вимовляють шиплячі (щьо, чьасто, щьястя замість що, часто, щастя), не ті наголоси ставлять на словах (одинадцять, чотирнадцять, заняття, навчання, пізнання, черговий, читання, новий, виразно, статуя тощо замість одинадцять, чотирнадцять, заняття, навчання, пізнання, черговий, читання, новий, вирйзно, статуя). Постійно працювати над правильністю і чистотою вимови — обов'язок кожного вихователя. Ті, кому властиві певні відхилення від норми, повинні особливо свідомо поставитися до своєї мови, займатися тренуванням, використовуючи відповідну літературу, довідники, словники, а також наслідуючи вимову інших, що добре володіють орфоепічними нормами. Вимова голосних. Голосні звуки української літературної мови відповідають майже повністю орфографічним знакам: і — він, ріг; и — намисто, тихо, є — електрика, елемент; у — душно, думка; о — молот, голос; а — аварія, слава, тобто в наголошеній позиції вони не піддаються жодним змінам. Звуки у, а, і в усіх позиціях, незалежно від наголосу, вимовляються варазно, чітко, послідовно відповідають орфографічним у, а, і (зуби — зубчастий, мати — материнський, вікна — віконниці). Що ж до вимови и, є, о, то в ненаголошеній позиції вони мають тенденцію (схильність) наближатися до інших. Наприклад: Ненаголошений и має схильність наближатися до є (жиевий, пиешу, диетина) і особливо перед складом з є та а (блиезенько, виешневий, живе, пиєтати, стиерати, бачиела), а при швидкому темпі мовлення у цій же позиції може й повністю збігатися з є (блеизенько, веишневий, жеиве, пеитати, стеирати, бачеила).

2. Ненаголошений є схильний наближатися до и, особливо перед складом з і, у та и (беиріть, меині, неису, веизу, стеипи, вивеизи), а при швидкому темпі вимови у такій позиції може зовсім перейти на и (биріть, миені, нису, виезу, стиепи, вивиези).

3. Ненаголошений о, особливо перед складом з наголошеним у та і, має схильність наближатися до У (голубка, кожух, зозуля, тобі, собі). Голосні середні є, о і близький до них і щодо положення язика виявляють в українській мові схильність наближатися до так званого індиферентного або байдужого положення язика у цій частині порожнини рота. Голосний є виявляє у ненаголошених складах загальну тенденцію до звуження артикуляції. Голосний и загалом виявляє в наголошених позиціях нахил до розширення, певного обнижечня артикуляції, що веде до змішування у вимові наголошених є й и, і тому в живій мові в багатьох позиціях не різняться або майже не різняться вимовою такі слова, як кленок і клинок, розвелося і розвилося та ін. А в жвавому темпі; не відрізняються і такі слова та словосполучення, як мене — мине, греби — гриби, клени — клини, повела — повила, не велять — не вилять, заплету — за плиту тощо. Вимова ненаголошеного о також до певної міри підлягає тим самим закономірностям, що й и та є. Проте це не значить, що ненаголошені голосні треба вимовляти з наближенням до інших. Ні в якому разі. У мовознавчих працях поняття «наближаються» щодо вимови голосних и, є, о в ненаголошеній позиції треба розуміти не як норму вимови, а як схильність, за якою треба стежити, щоб у процесі мовлення не порушувати норм літературної мови. Отже, вимовляти з наближенням, як це, на жаль, рекомендують окремі автори посібників, не слід. Адже ті, що не володіють літературним мовленням, які не знають орфоепічних норм вимови, правильної артикуляції голосних і приголосних, якраз і вимовляють їх з наближенням. Так і діти вимовляють, приходячи до школи. Для того вони й вивчають, власне, повинні вивчати літературну зимову, щоб знати такі тенденції (схильності) і не допускати неправильної вимови. Таким чином, голосні и, є, о в ненаголошеній позиції мають схильність наближатися до інших (и до є, є до и, о до у). Проте вимовляти їх треба чітко і виразно, дотримуючись правильної артикуляції. Вимова приголосних. Дзвінкі приголосні (б, г, д, ж, з, дж, дз) в кінці слова вимовляються дзвінко (дуб, плуг, завод, ніж, віз, коледж). Дзвінкі приголосні (крім г) перед глухими також римовляються дзвінко (дубки, кладка, книжка, кізка). Звук г у таких позиціях змінюється на х — пишемо нігті, кігті, легкий, а вимовляємо ніхті, кіхті, лєхкий. Дзвінко вимовляються також глухі приголосні перед дзвінкими в середині слова, пишемо боротьба, Просьба, вокзал, а вимовляємо бородьба, прозьба, вокзал. Африкати дж, дз вимовляються як один неповільний звук: ходжу, броджу, саджу, догоджаю, нагороджений, джміль, кукурудза, гудзик. Якщо д і ж, д і з належать до різних значущих частин слова, то вимовляються роздільно, як два окремих звуки: відженіть, надзелень, бо — від і женіть, над і зелень. Губний приголосний в у кінці і в середині слова після голосного вимовляється як нескладотворчий у: брау (брав), піудень (південь). Сполучення хв завжди вимовляється чітко, як два звуки х і в: хвіст, хвіртка, хвиля. Сполучення ться (сміється, учиться), шся (радишся, учишся), жся (уріжся, намажся), чся (не морочся, мучся) вимовляються як цьцьа (сьмьійецьцьаі учицьцьа); сьсьа (радисьсьа, урчзьсьа, намазьсьа) цьсьа (не мороцьсьа, муцьсьа). Дещо по-іншому, їж пишуться, вимовляються звукосполучення, що зазнають асимілятивних змін, спрощень: Д + ж (віджити) вимовляється як джж (віджжити) д + с (звідси) як дзс (звідзси) д + Д (відцентро - як дзц (вїдзцентвий) ровий) Д + ч (відчути) як джч (віджчути) Д + ш (молодший) як джш (молодж- ший) Д Н- ськ (людський) як дзк (Лудзкий) ж + ц (книжці) як зьць (книзьці) 3 + ж (зжати) як жж (жжати) 3 + ч (розчепити) як жч (рожчепити) 3 + ш (зшити, при- шш і жш (шшитит Візщи) привіжши) зд + Ц (поїздці) як зьць (пойізьцьі) + Ц (долотцем, як цц (долоццем) Плитці цьць (плицьцьї) як чч (депутаччин) як чш (корочший) як цт (багацтво) як цьк (брацький) та ін. Наголос. Норму української літературної вимови становить також словесний наголос. В українській мові, як і в російській та білоруській, наголос вільний і рухомий. Вільний, бо немає постійного місця у слові, як, наприклад, у польській — на передостанньому складі. У нашій мові він може виступити на передостанньому (учитель, Микола, читання), на третьому від кінця (гарнесенько, прикріплений), на четвертому від кінця (перебільшувати, товпитися, підпорядковувати), на п'ятому від кінця (Лаврентійовича, надломлюватимусь) і навіть на шостому від кінця складі (заокруглюватимуться, нагороджуватимуться). Рухомий, бо може змінювати своє місце в різних формах одного і того самого слова (хороше — хороший — хорошіти; учитель — учителі — учителювати). Неправильне наголошення складів слів у мовному потоці, як і неправильна вимова їх, позбавляє виразності і краси звучання мови, характеризує низьку культуру людини. Крім цього, може порушуватися смислове значення окремих фраз або й зовсім вони руйнуватимуться. Зі зміною наголосів у словах у мовному потоці може змінитися в одних випадках їх лексичне значення (мука — мука; обід — обід; дорога — дорога), в інших — граматичне (голови — голови; жінки —жінки; пізнаю — пізнаю; здибатися — здибатися).

Акцентуаційні особливості української мови різноманітні і складні. Знання особливостей наголосу для читця таке важливе, як і знання правил вимови голосних і приголосних. Проте в мовній практиці багатьох учителів ще помітні серйозні порушення нормативного наголосу. Неправильно вимовляють в основному такі слова: вірші, віршів, навчання, завдання, читання, запитання, монолог, оцінка, адрес, дочка, шофер, предмет, глядач, партер, житло, засуха, симетрія, центнер, міліметр, сантиметр, кілометр, знаменник, чисельник, добуток, виразний, новий, старий, м'який, твердий, чарівний, черговий, одинадцять, чотирнадцять та ін. Їх слід вимовляти: вірші, віршів, навчання, завдання, читання, запитання, монолог, оцінка, адреса, дочка, шофер, предмет, глядач, партер, житло, засуха, симетрія, центнер, знаменник, чисельник, добуток, виразний, новий, старий, м'який, твердий, чарівний, черговий, одинадцять, чотирнадцять. Щоб уникнути типових порушень нормативного наголосу, необхідно добре усвідомити і засвоїти найхарактерніші його особливості, що вкладаються в ряд певних загальних правил.

 Орфоепія. Наголос.

 Наголос іменників

1. В іменниках із суфіксом -анн(я), що об’єднують в собі більше двох складів, наголошується суфікс (запита́ння, вида́ння, пізна́ння, писа́ння та ін.) або рідше передсуфіксальний склад (сватання, стукання, возз’єднання), але не останній склад, як це часто можна почути.

У двоскладових іменниках із суфіксом -анн(я), наголос переходить на закінчення: знання́, спання́, звання́, брання́.

Якщо двоскладові іменники з часткою не, то наголос залишається на частці: небіж, недруг, нежить, нелад, нелюб, неміч, нерест, несмак, нетель, неук, нехрист.

2. В іменниках із суфіксом -ань наголошується суфікс: горбань, гортань, Кубань.

3. Постійний наголос мають іменники з суфіксами -ист (-іст, -їст), -инн(я): радист, моторист, бандурист, атеїст, картоплиння, бурячиння, гарбузиння.

4. Постійний наголос також в іменниках з суфіксом -ин(а), він припадає на флексію (закінчення): старовина, глибина, довжина, новина. У називному та знахідному відмінках множини наголос переноситься на суфікс: старовини, глибини, і т.д.

5. В іменниках з префіксом недо- наголос припадає на другий склад: недобиток, недокурок, недомірок, недоносок, недоросток, недоумок, але: недовіра, недоплата.

6. Віддієслівні іменники з суфіксом -иво завжди зберігають наголос на корені: печиво, вариво, місиво – від пекти, варити, місити.

В таких же іменниках на -иво, але створених не від дієслів, а від іменників, наголос переноситься на флексію: м’ясо – м’ясиво.

Наголос на флексію припадає також:

а) в іменниках з суфіксом -ен(я), що означають малих тварин: цуценя, собаченя;

б) у субстантинованих прикметниках на -ов(ий): черговий, їздовий, вартовий.

7. Кореневий наголос зберігають також похідні власні іменники на -чина, -щина: Харківщина, Сумщина, Одещина, Рівненщина.

Такий же наголос властивий і для тих слів, від яких вони утворені: Харків, Суми, Одеса, Рівне.

8. У словах-назвах місцевості, річок, озер, жителів на -ан, -ян, -чан майже завжди наголошуються морфеми: Бережани, Бердянка (річка), Сумчани, Кияни.

9. В іменниках з двома коренями наголос природно падає на другу складову частину: буревісник, бурелом, горбоконик, дроворуб, землекоп, кашовар, лісосмуга.

Але в словах типу літопис, рукопис, живопис наголошується перша частина. Перша частина наголошується також у тих двоскладових іменниках, в яких вона виступає дієсловом наказового способу: варивода, вертихвістка, крутивус, пройдисвіт.

Наголос прикметників

Наголоси на суфіксі мають прикметники:

1. 3 ознаками збільшеності й згрубілості на -езн- (старезний); -ецьк-(здоровецький); -енн- (довженний); -анн- (дурманний); -уч- (-юч-) (злючий); -ач- (-яч-) (добрячий); -ущ-(-ющ-) (багатющий); -ащ-(-ящ-) (путящий).

2. З ознаками зменшеності й здрібнілості на -ісіньк- (чистісінький); -юсіньк- (малюсінький); -есеньк- (тонесенький); -уват- (гіркуватий); -еньк- (гарненький); -ав-(-яв-) (білявий); -аст-(-яст-) (червонястий).

3. Що творяться від іменників на -аст-(яст-) (дугастий, сріблястий); -ат- (бородатий); -ист- (голосистий); -овит- (талановитий); -ив- (плаксивий); -лив- (здобливий); -ичн-(-ічн-) (категоричний); -уват-(-юват-) наголос на другому складі суфікса: (синюватий).

4. Що творяться від дієслів на -уч-(-юч-) (блискучий); -ач- (-яч-) (гарячий); -ущ-(-ющ-) (загребущий); -ащ-(-ящ-) (пропащий).

5. Відносні на різні означення з суфіксами -ин-(-їн) (горобиний, солов'їний); -альн-(-яльн-) (театральний); -ильн- (точильний); -альн- (складальний).

Наголос числівників

Числівники одинадцять, дванадцять і т.д. аж по дев’ятнадцять мають наголос на афіксі -на... Переміщення наголосу в іншу частину слова є серйозним порушенням орфоепічних норм.

Числівники п’ятдесят, шістдесят, сімдесят, вісімдесят наголос мають на суфіксальному голосному –а. Інше наголошення є порушенням орфоепічних норм.

Найбільше порушення наголосу виявляється при вимові числівників у різних відмінкових формах. Для цього треба брати до уваги такі правила:

1. При відмінюванні числівників наголос переходить на флексію:

а) у кількісних простих числівниках: один, одного, одному, одним; шість, шести і шістьох, шістьом, шістьма і шістьома;

б) у кількісних складних числівниках (двадцять, тридцять, сорок і сто): двадцять, двадцяти і двадцятьох, двадцятьма і двадцятьома; сорок, сорока;

в) у кількісних складних числівниках: п’ятдесят, шістдесят, сімдесят, вісімдесят. Вони відмінюються в другій своїй частині: п’ятдесят, п'ятдесяти і п’ятдесятьох, п’ятдесятьом, п’ятдесятьма і п’ятдесятьома;

г) у кількісних складених : двадцять п’ять, двадцяти п’яти і двадцятьох п’ятьох і т.д., триста вісімдесят сім, трьохсот вісімдесяти (вісімдесятьох) семи (сімох).

д) у неозначено-кількісних: кілька, кількох, кільком, кільканадцять, кільканадцятьох, кільканадцятьом, кільканадцятьма (кільканадцятьома), але й кільканадцяти;

У числівниках одинадцять, дванадцять і т. д. аж по дев’ятнадцять включно наголос при відмінюванні залишається на афіксі -на крім орудного відмінка, в якому він переходить на закінчення: одинадцятьма (одинадцятьома), але може переходити й на флексію: дев’ятнадцятьох, дев’ятнадцятьом.

2. Складні числівники, що означають сотні: двісті, триста, чотириста, п’ятсот, шістсот, сімсот, вісімсот, дев’ятсот – відмінюються в обох своїх частинах і мають наголос на другій частині слова: двісті, двохсот двомстам, двомастами, на двохстах; сімсот, семисот, семистам, на семистах.

3. Нерухомий наголос при відмінюванні мають:

а) числівники: дев’яносто, тисяча, мільйон та інші позначення великих чисел;

б) порядкові числівники: перший -а,-е, першого, першої, першій, перші, перших, першим; другий, -а,-е, другого, другої, другій, другі, других, другим.

Числівники (крім таких, як один (однотипний), два (двоногий), три (триножити) та подібних у сполученні з іншими словами не передають наголосу.

Наголос займенників

Питальний займенник який, якого і т. д. у певних зворотах змінює звичайний наголос. Питаємо: на яко́му? А відповідаємо: ні на я́кому?

Означальний займенник сам, самий у значенні (сам один, без інших) у всіх відмінках зберігає наголос на закінченні: само́го, само́му, сами́х і т. д. А займенник тієї ж групи самий, що вживається тільки у сполученні із вказівними займенниками або прикметниками – для творення вищого ступеня порівняння (той самий, така сама), у всіх відмінках має наголос на початковому складі.

Мають різний наголос у давальному та місцевому відмінках однини займенники той, цей, весь. Говоримо: того́ дня, але: на то́му тижні; всього́ того, але: при всьо́му тому; ми раді цьому́, але: на цьо́му ми не спинимось.

З різним наголосом вживаються також заперечені займенники: ні́кому (нема кому) поїхати по дрова, але: ніко́му не вдається досягти тієї вершини; ні́чого (нема чого) вам сказати, але: нічо́го вони нам не зроблять.

З обома наголосами вживаються ці займенники і тоді, коли часткою ні відокремлюються прийменник від займенника: ні в ко́го і ні́ в кого; ні з ки́м і ні́ з ким, ні в чо́му і ні́ в чому.

Займенники з суфіксами -еньк-, -есеньк-, -ісіньк- співвідносні з прикметниками, наголос мають на початковому суфіксному голосному: все́нький, отаке́нький, отаке́сенький, самі́сінький.

Наголос прислівників

Прислівники в основному мають наголос тих слів, з яких вони творяться, зокрема прикметникового та числівникового походження.

1. Прислівники прикметникового походження на кінцевий о, е: братній (прикметник) – братньо (прислівник), достатній – достатньо, дружній – дружньо, радісний – радісно, чистий – чисто, добрий – добре. Але близький – близько, стрункий – струнко.

2. Прислівники прикметникового походження вищого та найвищого ступенів Вищий – вище, гірший – гірше, довший – довше, найвищий – найвище, щонайповніший – щонайповніше, якнайкращий – якнайкраще.

3. Прислівники прикметникового походження, що пишуться через дефіс: наш – по-нашому, братерський – по-братерському, український – по-українському і т.д.

4. Прислівники числівникового походження: десять, десятьох удесятеро, удесятьох; троє, трьох – утроє, утрьох; другий – вдруге, по-друге; третій – втретє, по-третє; перший – спершу, по-перше.

Наголос дієслів

Наголос дієслів характеризується такими особливостями:

1. В усіх формах дієслів типу везти, вести, плести, нести, мести наголос падає на голосний кінцевого складу: везти, везу, везеш, везе, веземо, везете, везуть; плести, плету, плетеш, плете, плетемо, плетете, плетуть; мести, мету, метеш, мете, метемо, метете, метуть.

2. Префікси в інфінітивах, як правило, не наголошуються. Наголошується лише префікс ви- в інфінітивах доконаного виду: вигравати – ви́грати, виходити – ви́ходити, вибачати – ви́бачити, виносити – ви́носити, виростати – ви́ростити, вичерпувати – ви́черпати, а також в окремих дієсловах з кількома префіксами: попродати, розпродати.

Не падає наголос на префікс у більшості дієслів дійсного умовного і наказового способів: розподіляю, розподіляєш, розподіляє, розподіляв би, розподіляй; виробляю, виробляєш, виробляє, виробляв би, виробляй; відвідаю, відвідаєш, відвідав би, відвідай.

Однак існують дієслова, в яких у формах теперішнього часу, крім першої особи однини, префікс наголошується. До цього типу належать такі дієслова, в яких після префікса звук і на початку кореня змінюється на й, і такі, в яких голосний кореня випадає, а після кінцевого приголосного у префіксі виникає і: іти – зайду, зайдеш, зайдемо; підійти підійдеш, підійдуть; обійняти – обіймемо, обіймуть; найти – найду, найдеш, найдемо, найдуть; розбити – розіб’ю, розіб’єш, розіб'ють, проте стерти – зітру, зітреш; надпити – надіп’ю, надіп’єш.

3. На особове закінчення наголос припадає:

а) в дієсловах теперішнього часу з приголосною інфінітивною основою: бігти – біжу, біжиш, біжить, біжимо, біжите, біжать; стригти стрижу, стрижеш, стрижу, стрижемо, стрижете, стрижуть.

Лише в дієслові могти в усіх особових формах наголос падає на корінь: могти – можу, можеш, може, можемо, можете, можуть,

У дієсловах минулого часу з наголошеною основою в інфінітиві наголос зберігається на основі: бачити – бачив, бачила, бачимо; вивезти — вивіз, вивезли;

б) у дієсловах теперішнього часу другої дієвідміни, якщо в інфінітиві їх наголос падає на суфікс -а-, (-я-): лежати – лежу, лежиш, лежить, лежимо, лежите, лежать; стояти – стою, стоїш, стоїть, стоїмо, стоїте, стоять.

 У дієсловах першої дієвідміни з наголошеним інфінітивом суфіксом -а-, -я- наголос в особових формах зберігається на суфіксі: позичати – позичаю, позичаєш, позичаємо, позичаєте; кружляти – кружляю, кружляє, кружляємо, кружляють;

в) у формах дієслів із суфіксом -і-, який втрачається в теперішньому часі: тремтіти – тремчу, тремтиш, тремтить, тремтимо, тремтите, тремтять;

Але в дієслові хотіти наголос переходить на корінь: хотіти, хочу, хочеш, хоче, хочемо, хочете, хочуть

г) у дієсловах минулого часу жіночого та середнього роду і в множині, якщо в інфінітиві наголошується суфікс: гребти – гребла,, гребли; відповісти – відповіла, відповіли.

Якщо в інфінітиві суфікс -ти не наголошується, то в минулому часі тільки в дієсловах типу пити, лити, бути наголошується закінчення (пити – пило, пила, пили), а в інших – зберігається на основі: шити – шила, шили; мити – мила, мили.

д) у дієсловах архаїчної групи: їси, їмо, їсте, їдять; даси, дамо, дасте, дадуть.

Вище наведені правила вказують лише на деякі основні акцентологічні особливості нашої мови і, звичайно, повністю задовольнити потреби читця не можуть. Крім цього, потрібно звертатися до відповідної літератури: довідників, словників, наприклад, «Словник української мови» в 11 томах (тлумачного типу); В. М. Винницький. «Наголос у сучасній українській мові»; «Орфографічний словник української мови».

 

29.08. 2022 року

Шановні здобувачі освіти, до вашої уваги самостійна робота з теми "Культура мови і культура мовлення вчителя"

Прізвище, ім’я_________________________________________________________

_____________________________________________________________________________

Самостійна робота .      Тема №1.

Завдання 1. Мова виконує низку функцій, які є життєво важливими для суспільства, окремих соціальних груп, для кожної людини-мовця. Розкрийте сутність кожної з функцій, що виконує мова. Поясніть, як ви розумієте кожну  з них.

Комунікативна функція.

_____________________________________________________________________________

Мислетворча функція.

_____________________________________________________________________________

Естетична функція.

____________________________________________________________________________________________

Культуроносна функція.

____________________________________________________________________________________________

Контактовстановлювальна функція.

____________________________________________________________________________________________

Дейктична функція.

_____________________________________________________________________________ 

Завдання 2. Дайте визначення мовленнєвого етикету. На яких функціях базується мовленнєвий етикет?

________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

_____________________________________________________________________________

_____________________________________________________________________________

Завдання 3. Співвіднесіть терміни та їх визначення. Відповідь подайте у вигляді поєднання цифри та букви.

1. Культура мовлення	а) правильність, точність, логічність, багатство, чистота, доречність, достатність, ясність, виразність, емоційність висловлювання;
2. Норми мови	б) смислова прозорість виступу, що забезпечує його зрозумілість, доступність;
Комунікативні якості мовлення
1. Правильність мови	в) виявлення в мовленні найрізноманітніших почуттів  і оцінок мовця за допомогою виражальних засобів
2. Ясність мови	г) відповідність структури мовлення діючим мовним нормам
3. Багатство мови	д) підсилення експресивних можливостей мовлення використанням синтаксичних засобів: зміна порядку слів, антитеза, градація, тощо;
4.Спрямованість мовлення	е) комунікативна якість мовлення, що характеризує активний запас мовних засобів
	є) уміння активно використовувати сучасну літературну мову з усіма багатими можливостями мовностильового розшарування, з притаманними літературній мові нормами;
	ж) найбільш поширені із співіснуючих варіантів (орфоепічних, лексичних), які закріпилися в практиці зразкового використання й найкраще виконують свої функції у процесі спілкування;
	з) характеристика мовлення вчителя, яка визначає його орієнтацію на слухачів, щоб активізувати їхнє сприймання, спонукати до емоційного  й інтелектуального відгуку, включити до ведення діалогу.

_____________________________________________________________________________

_____________________________________________________________________________

_____________________________________________________________________________

_____________________________________________________________________________

_____________________________________________________________________________

Завдання 4. Які мовні норми регулюють можливість використання слів відповідно до значення та відтінків, а також правила лексичної сполучуваності слів у реченні?

А граматичні;

Б стилістичні;

В орфоепічні;

Г орфографічні,

Д лексичні.

Завдання 5. Виправте помилки у реченнях.

1. Я народився в родині воєного.

____________________________________________________________________________________________

2. Штраф за безбілетний проїзд – 10 гривень.

____________________________________________________________________________________________

3. Він виступив дуже нетактично.

____________________________________________________________________________________________

4. Міняю трьохкімнатну квартиру в місті Київ на рівноцінну в місті Львів.

____________________________________________________________________________________________

5. Столяр виконує мілкі роботи по замовленню.

____________________________________________________________________________________________

6. Куплю весільний наряд.

____________________________________________________________________________________________

7. Моя автобіографія потрібна?

____________________________________________________________________________________________

8. Я займаюся в університеті.

____________________________________________________________________________________________

9. Чи маєте ви пропуск до учбового корпусу?

____________________________________________________________________________________________

Завдання 2. Виправте лексичні помилки у реченнях.

1. По всім питанням ти дав вірну відповідь.

____________________________________________________________________________________________

2. Документи можете здавати в любий технікум.

____________________________________________________________________________________________

3. Підготовте тезиси доповіді.

____________________________________________________________________________________________

4. Я не відказуюсь від своїх слів.

____________________________________________________________________________________________

5. У мене почасова оплата.

____________________________________________________________________________________________-

6. Редакція приносить свої вибачення.

____________________________________________________________________________________________

7. Ви до редактора по якому питанню?

____________________________________________________________________________________________

8. Слідуюче питання – забезпечення теплоелектростанцій пальним.

____________________________________________________________________________________________

9. Наказ вступає в силу з дня його підписання.

____________________________________________________________________________________________

10. Повернуся через пару хвилин.

____________________________________________________________________________________________

Завдання 6. Поставити наголос в словах.

Вірші, віршовий, дециметр, чарівний, цемент, центнер, довести, читання, український, ознака, виразний, сантиметр,запитання, новий, високо, одинадцять, документ, колесо, чарівний, шофер, випадок, кропива, фартух, чотирнадцять, черговий, Харківщина, Сумщина, черговий, дочка, житло, соломинка, середина, піцерія, переляк, разом, рукопис,експерт, жалюзі,закладка, вигода, логопедія.

Завдання 7. Прочитай текст. Знайди у ньому недоліки. Поміркуй, як їх можна виправити. Запиши удосконалений текст.

7.1 Синичка

Одного разу Юрко побачив на дереві синичку. Синичка сиділа на гілці, не ворушачись, і Юрко подумав, що синичка спить. А потім він побачив синичку на снігу. Здавалося, синичка замерзла. Хлопчик узяв синичку, відігрів, нагодував і випустив

7.2 Калиновий кущ

20.08.2022року

Шановні здобувачі освіти, до вашої уваги лекція до презентації, яку ви отримали.

Лекція №1

Тема. «Техніка мовлення» як навчальна дисципліна.

 Мета: зацікавити студентів нормативно спілкуватися, ознайомити з мовознавчою наукою: здобутками та перспективами; ґрунтовно та системно засвоїти норми сучасної української літературної мови, охарактеризувати мову і мовлення в аспекті лінгводидактики; визначити предмет, об’єкт, завдання курсу.

Прилади і матеріали: опорні конспекти

План

1. “Техніка мовлення” як навчальна дисципліна.

 2. Основи культури і техніки мовлення.

3. Мова і мовлення в житті людини.

4. Мовленнєва діяльність. Культура мовленнєвої діяльності.

Рекомендована література:

1. Буяльський Б.А. Поезія усного слова. – К.,1990. – С.20-30.

2. Олійник Г.А. Виразне читання. – К., 1995. – С.14-38.

3. Капська А.Й. Виразне читання. – К., 1986. – С.15-22.

 4. Сучасна українська літературна мова / За ред. Гриценка. С.13-16.

5. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. –Львів: Світ, 1990.

6. Сопер Поль. Основы искусства речи. – М.: Прогресс, 1992.

7. Вагапова Д.Х. Риторика в интелектуальных играх и тренингах. М.: Цитадель, 2001. -460 с.

8. Олійник Г.А. Виразне читання. Основи теорії. –Тернопіль. 2001.

 

Запитання для самоконтролю

1. Назвіть основні завдання дисципліни?

2. Що таке техніка мовлення?

3. Що вивчає навчальна дисципліна «Техніка мовлення»?

4. виразне читання – це….?

5. Техніка виразного мовлення – це …..?

6. Назвіть основні елементи техніки мовлення?

7. Які вправи до навчання техніці мовлення запам’ятали?

 

1.“Техніка мовлення” як навчальна дисципліна.

В умовах національного та соціально-культурного становлення державності, демократизації суспільства, відродження інтелектуального й духовного потенціалу громадян України, розширення сфер функціонування української мови як державної особливої актуальності набуває культура усного та писемного мовлення – найважливішого засобу спілкування виховання і всебічного розвитку особистості. Завжди цінувалися люди з високою культурою, здатні відстоювати свою точку зору, говорити просто, логічно, доступно, лаконічно, але в той же час упевнено. Сьогодні вміння вести діалог, дискусію, презентацію, викликати певні емоції, бажання висловлюватися цінується високо та вважається необхідною якістю культурної сучасної особистості.

У нових соціально-економічних умовах розвитку державності зростає значення і вимоги до формування соціально-активної, культурної й духовно багатої особистості. Однією із основних умов цього процесу є набуття молоддю навичок і компетентно оперувати мовленнєвими засобами. Не володіючи досконало багатством рідної мови громадянин буде не спроможним розвинути свою думку, оформити діловий документ, грамотно та переконливо представити виробничі інтереси, а від цього будуть знівельовані функції, що покладені на нього суспільством. Тому одним із найголовніших завдань дисципліни «Техніка мовлення» є навчитися:  змістовно, граматично правильно та стилістично вправно висловлювати свої думки. Техніка мовлення є практичним освоєнням культури усного мовлення. Вона визначає норми артикуляції звуків та використання пауз, сили, темпу та тембру голосу як інтонаційних елементів висловлення. Техніка мовлення ґрунтована на літературній мові, її звуковому і словниковому складі, граматичній будові. Мета вивчення курсу для вихователя –  досконало володіти мовними засобами, спілкуватися з дотриманням норм сучасної української мови та мовленнєвого етикету, сформувати уміння впливати словом та віртуозно відтворювати експресивно-емоційно зміст художніх творів.

Завдання курсу «Техніка мовлення» полягають у тому, щоб:

· навчитися нормативно спілкуватися, розвивати навички впливу за допомогою мовних засобів;

· ознайомити з мовознавчою наукою: здобутками та перспективами;

· ґрунтовно та системно засвоїти норми сучасної української літературної мови;

· цілісно теоретично та практично вивчити рідну мову, що сприятиме виробленню орфографічних і пунктуаційних навичок;

· оволодіти нормами мовленнєвого етикету;

· підвищити рівень культури мовлення майбутніх вихователів;

· виробити навички техніки мовлення.

Вивчаючи курс «Техніка мовлення», студенти повинні знати:

· визначення основних понять курсу;

· сучасну мовну ситуацію в Україні;

· особливості фонетичного, лексичного, морфологічного та синтаксичного рівнів мови;

· складові техніки мовлення та уміння їх реалізовувати на практиці; · специфіку опрацювання текстів різних стилів.

 

Студенти повинні вміти:

· характеризувати основні поняття курсу;

· спілкуватись із дотриманням норм сучасної української літературної мови; · використовувати формули ввічливості;

· керувати диханням і голосом під час комунікації;

· вільно оперувати мовними засобами під час комунікативного акту відповідно до умов і мети спілкування.

 

 

2. Основи культури і техніки мовлення

Техніка мовлення - передбачає дотримання мовних норм вимови, наголосу, слововживання і побудови висловів, точність, ясність, чистоту, логічну стрункість, багатство і доречність мовлення, а також дотримання правил мовленнєвого етикету.

Виділяють такі основні аспекти вияву культури і техніки мовлення:

- нормативність (дотримання усіх правил усного і писемного мовлення); - адекватність (точність висловлювань, ясність і зрозумілість мовлення); - естетичність (використання експресивно-стилістичних засобів мови, які роблять мовлення багатим і виразним);

- поліфункціональність (забезпечення застосування мови у різних сферах життєдіяльності). Висока культура і техніка мовлення означає досконале володіння літературною мовою у процесі спілкування та мовленнєву майстерність. Основними якісними комунікативними ознаками, їх ще називають критеріями, культури мовлення є правильність, точність, логічність, змістовність, доречність, багатство, виразність, чистота. Правильність - одна з визначальних ознак культури мовлення. Мова має свої закони розвитку, які відображаються у мовних нормах. Вільно володіти мовою означає засвоїти літературні норми, які діють у мовній системі.

До них належать правильна вимова звуків і звукових комплексів, правила наголошування слів, лексико-фразеологічна, граматична, синтаксична нормативність, написання відповідно до правописних і пунктуаційних норм. Про деяких людей кажуть, що вони мають чуття мови.  (РОБОТА З ПІДРУЧНИКОМ  орфоепія Г.А. Олійник)

"Чуття мови" означає наявність природних, вроджених здібностей до мови, вміння відчувати правильність чи неправильність слова, вислову, граматичної форми. Це чуття можна виховати в собі тільки одним шляхом - вдосконалюючи власне мовлення. Точність пов'язується з ясністю мислення, а також зі знанням предмета мовлення і значення слова. Уміння оформляти і виражати думки адекватно предметові або явищу дійсності зумовлюється знанням об'єктивної дійсності, постійним прагненням пізнавати реальний світ, а також знанням мови. Мовлення буде точним, якщо вжиті слова повністю відповідатимуть усталеним у цей період розвитку мови їхнім лексичним значенням. Розуміння предметно-понятійної віднесеності слова, його емоційно- експресивного забарвлення, місця в стилістичній палітрі, сполучуваності з іншими словами - усе це в комплексі дає нам знання слова, вміння виокремити його з мовної системи. Точність досягається не лише на лексико- семантичному рівні, вона тісно пов'язана з граматичним (особливо синтаксичним) рівнем. Треба так побудувати речення, щоб воно було зрозумілим без напруження думки. Отже, точність - це уважне ставлення до мови, правильний вибір слова, добре знання відтінків значень слів-синонімів, правильне вживання фразеологізмів, крилатих висловів, чіткість синтаксично-смислових зв'язків між членами речення. Точність мовлення залежить від інтелектуального рівня мовця, багатства його активного словникового запасу, ерудиції, володіння логікою думки, законами її мовного вираження. Точність визначається і етикою мовця. Саме повага до співрозмовника не дозволить погано знати предмет розмови. Точність у різних стилях мови виявляється по-різному. У науковому - це одна з найперших вимог до тексту, до вживання термінів. Недаремно деякі науки називають точними. Точність у науці - пряма, емоційно-нейтральна. Точність в офіційно-діловому стилі реалізується передусім на лексичному рівні, тобто виявляється на рівні слововживання і пов'язана з урахуванням таких мовних явищ, як багатозначність, синонімія, омонімія, паронімія. Художня точність відображає художньо-образне сприйняття світу, підпорядкована певній пізнавальній та естетичній меті. Неточність у розмовному мовленні компенсує ситуація спілкування, міміка, жести.

Яка головонька, така й розмовонька

Логічність. Дотримання цієї ознаки культури мовлення означає логічно правильне мовлення, розумне, послідовне, у якому є внутрішня закономірність, яке відповідає законам логіки і ґрунтується на знаннях об'єктивної реальної дійсності. Логіка (від грец. - проза, наука про умовивід) - прийоми, методи мислення, з допомогою яких формується істина. Логічність виявляється на рівні мислення, залежить від ступеня володіння прийомами розумової діяльності.

 

Пригадаймо безліч народних прислів'їв, які підтверджують цей органічний зв'язок: Логічність пов'язана з точністю мовлення на всіх мовних рівнях, тобто знанням мови. Правильні, конструктивні думки і добре знання мови породжують логічно правильне мовлення. Розрізняють предметну логічність, що полягає у відповідності смислових зв'язків і відношень одиниць мови у мовленні зв'язкам і відношенням, що існують між предметами і явищами об'єктивної дійсності, і понятійну логічність, яка є відображенням структури логічної думки і логічного її розвитку в семантичних зв'язках елементів мови у мовленні. Якщо в казкових і фантастичних текстах можна обійтися без предметної логічності, то понятійна логічність є завжди. Логічність - поняття загальномовне. Це ознака кожного функціонального стилю. У науковому стилі суворо дотримуються логіки викладу, вона "відкрита", адже ми простежуємо хід пізнавальної діяльності мовця і процес пошуку істини. В офіційно-діловому - це несупе-речливість, логічно правильна будова тексту, послідовність, смислова погодженість частин тощо. У розмовному стилі нелогічність компенсує ситуація мовлення. Логічні помилки виявляють увесь спектр мисленнєво-смислових порушень. Так звані алогізми виникають внаслідок: - поєднання логічно несумісних слів, напр.: жахливо добрий, страшно гарний; - вживання семантично порожніх (зайвих) слів, тавтологія, напр.: місяць травень, моя особиста справа, особисто я, звільнити із займаної посади, о 20 годині вечора, захисний імунітет; - порушення порядку слів у реченні, напр.: Успіх породжує старання; - зіставлення незіставних понять, напр.: Структура фірми відрізняється від інших фірм; - порушення хронологічної точності, напр.: У XVII ст. у Львівській області; - підміна понять, напр.: У всіх кінотеатрах міста демонструють ту саму назву фільму; Ревматичний діагноз не дає можливості мені ходити; - розширення чи звуження поняття, напр.: письменники і поети; - нечітке розмежування конкретного й абстрактного поняття, напр.: Нам розповіли про видатного письменника і прочитали уривки з його творчості; - невідповідність причини і наслідку, напр.: Збільшення кількості порушень залежить від того, наскільки активно ведуть з ними боротьбу. Багато логічних помилок можуть виникати внаслідок відступу від синтаксичних норм, наприклад, неправильної побудови ряду однорідних членів речення, вибору сполучних засобів у складному реченні, порушень смислового зв'язку між окремим висловлюваннями у тексті та ін. Змістовність мовлення передбачає глибоке осмислення теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з різнобічною інформацією з цієї теми, вміння добирати потрібний матеріал та підпорядковувати його обраній темі, а також повноту розкриття теми без пустослів'я чи багатослів'я. Доречність. Це такий добір мовних засобів, що відповідає змістові, характерові, експресії, меті повідомлення. Доречність мовлення - це врахування ситуації мовлення, комунікативних завдань, складу слухачів (читачів), їхнього стану, настрою, зацікавлень. По-іншому цю вимогу можна назвати комунікативною доцільністю. Передусім це використання належних мовних засобів, досягнення стильової відповідності. Наприклад, стандартні типові вислови-кліше доречні у діловому мовленні, але зовсім не доречні в розмовному. У наукових текстах недоречною буде експресивна, емоційно- образна лексика, адже там панують терміни, мова формул, графіків, схем і т. ін. Доречність - це і вміння вибрати форму спілкування (монолог, діалог, полілог), тон, інтонацію спілкування, намагання бути тактовним. Мовлення має бути гнучким, динамічним, функціонально мобільним. Стильова, контекстуальна, ситуаційна доречність свідчить про правильну мовленнєву поведінку.

Багатство. Показник багатства мовлення - великий обсяг активного словника, різноманітність уживаних морфологічних форм, синтаксичних конструкцій. Звичайна людина використовує близько 3 тис. слів, добре освічена - 6-9 тис. слів, хоча розуміє в десять разів більше. Порівняймо: словник мови Т. Шевченка - понад 20 тис. слів. Багате мовлення - це естетично привабливе мовлення, що відображає вміння застосувати тропи, образно-емоційну лексику, стійкі вислови, урізноманітнити мову синонімами, знання синтаксичних виражальних засобів. Мати "дар слова" означає вміти так організувати своє мовлення, щоб воно вплинуло на людину не лише змістом, а й своєю формою, чуттєвим моментом, щоб принести задоволення тим, на кого це мовлення спрямоване. Виразність. Ця невід'ємна частина культури мовлення означає використання невичерпних ресурсів виражальних засобів української мови і лежить в основі мистецтва володіння словом. Виразність мовлення забезпечується виразністю дикції і чіткістю вимови. Великою мірою - це вміння застосовувати виражальні засоби звукового мовлення - логічний наголос, видозміни голосу, паузи, емоційну тональність, що передає настрій, оцінку, викликає потрібне сприйняття. Технічні чинники виразності - дихання, інтонація, темп, жест, міміка. Виразність мовлення - це "душа" мовлення, засіб самовираження.

Чистота. Мова тоді буде чистою, коли буде правильно звучати, коли вживатимуться тільки літературно-нормативні слова і словосполучення, будуть правильні граматичні форми. Що "каламутить" і засмічує українську мову? Зайві слова, слова-паразити, які заповнюють паузи у мовленні, коли людині важко чітко висловити думку. Найчастотніші з них: ну, от, значить, там, як це, чуєш, знаєш, так сказать, типу, розумієш та ін. їх можна легко позбутися, уважно стежачи за своїм мовленням. Недоречним є вживання діалектизмів, надмірне захоплення просторічною лексикою, канцеляризмами, запозиченнями. Вживання цих слів може бути доречним у відповідному стилі чи ситуації, а вжиті без потреби, вони роблять мову незрозумілою і важкою для сприйняття. Не варто „пускати" у свою мову вислови жаргонні, особливо лайливі, треба поставити їм стійку перепону, основану на глибокому переконанні, що вони мають руйнівний вплив на нашу мораль і духовність. І не тільки цуратися недобрих слів самому, а не дозволяти їх вживати у твоїй присутності, адже втратиш повагу до себе. Грубі слова, що звучать в мові людини, можуть засвідчити лише одне: ти повівся не з тим. Чистота мовлення - це відсутність суржику. Суржик означає штучно змішану, нечисту мову, гібрид української і російської мов, що, безперечно, є загрозою для існування рідної мови, соціальним злом. Назва сучасного терміна метафорична, адже первісне значення слова суржик - суміш зерна різних злаків і борошно з такої суміші, яке було невисоким за якістю і вживалося у важкі голодні роки. На жаль, суржик - давнє явище. Ще наприкінці ХІХ-ХХ ст. звучало застереження інтелігенції щодо поширення цієї скаліченої мови Україною як "збитку і згуби слов'янського добра". Характеристики суржику - лише негативні: „мішана й ламана мова", „мовний покруч", „здеградована під тиском русифікації форма українського мовлення", „мовний безлад", „низька мова", „напівмовність", „кровозмісне дитя двомовності", „бур'ян". Суржик охоплює всі мовні рівні. Особливо потерпає від нього усне українське мовлення, а отже, вимова слів. Мовознавець Л. Масенко зазначає, що 90 % лексики цієї змішаної мови становлять російські слова, які, однак, вимовляють по-українські. М. Лесюк зауважує, що така цифра більше стосується мовлення східних українців, у Галичині ступінь ураження може становити лише 30-40 %. На фонетичному рівні ці "непрохані гості" відрізняються від автентичних українських своїм звучанням (ноль, регістратура, хожу, сижу замість нуль, реєстратура, ходжу, сиджу), запозиченим наголосом (одинадцять, чотирнадцять, новий, восємдесят замість одинадцять, чотирнадцять, новий, вісімдесят), порушують словотворчі закони (англічанка, лікарство, весною замість англійка, ліки, навесні), мають російські граматичні форми (у продажі, два студента замість у продажу, два студенти,). Надзвичайно багато лексичних кальок, напр.: не дивлячись на, фамілія, учбовий, любий замість незважаючи на, прізвище, навчальний, будь-який. Інколи мовець і не підозрює про своє ураження суржиком, хоч і послуговується ним тривалий час (всьо, здача, тоже, куда, сюда, туда замість все, решта, теж, куди, сюди, туди). Але частіше - це ознака байдужості, адже той, хто промовляє слова вроді, вообще, прівєтік, добре знає, що це неправильно. Потрібно усвідомити, що розмовляти суржиком - це ознака мовленнєво-мисленнєвого примітивізму, неосвіченості, провінційності, байдужості до своєї мовної поведінки, а отже, неповаги до української мови, свідчення неможливості професійного зростання. До виділених комунікативних ознак можна додати й інші, що свідчать про високий рівень культури, бездоганність і зразковість мовлення, уміння використовувати дар слова з усією повнотою: достатність, стислість, чіткість, нестандартність, емоційність, різноманітність, внутрішня істинність, вагомість, щирість та ін. Ставлення до мови, потреба розвивати культуру і техніку мовлення формується передусім в сім'ї. Батьки закладають найпевніші основи поваги й любові до рідного слова. Школа додає теоретичних знань і практики, а далі у рамках суспільних впливів, культурного оточення, навчання, засобів масової інформації приходить досвід користування словом, збагачується лексика, поліпшується чистота мовлення. Але за однієї умови - подолання лінощів і бажання наполегливо працювати над своєю особистістю. Мовна характеристика - невід'ємна частина індивідуальної характеристики людини, віддзеркалення її загальної культури. Рівень мовної культури людини свідчить про її духовність чи бездуховність, інтелект чи невігластво, повно- чи меншовартість. Володіння культурою мовлення - важлива умова успіху у навчанні, праці. Високу культуру мовлення можна вважати найбільш надійною опорою та рекомендацією для фахового зростання. Усі шляхи підвищення особистої культури мовлення передбачають тільки наполегливу і самовіддану працю. їх можна визначити як тверді принципи і як звичайні практичні поради:

• свідомо і відповідально ставитися до слова;

• стежити за своїм мовленням, аналізувати його, контролювати слововживання, у разі потреби перевіряти за відповідним словником. Навчитися чути себе, таким чином виробляти чуття правильного мовлення;

• створити настанову на оволодіння нормами української літературної мови, на удосконалення знань. Для цього звертатися до правопису, посібників, довідників, учитися самостійно, стежити за змінами норм;

• читати художню літературу - джерело збагачення мовлення, записувати цікаві думки майстрів слова, вчити напам'ять афоризми, вірші. Таким чином можна збагатити лексичний запас, пізнати красу і силу слова, його змістові тонкощі, набути досвіду образно-стилістичного слововживання. Так проникають у скарби мови, шліфують стиль, підвищують словесно- естетичний рівень;

 • оволодівати жанрами функціональних стилів. Потрібно однаково добре вміти написати вітальну листівку, заяву, доручення, лист для електронної пошти, підготувати науковий реферат чи публічний виступ та ін.;

• активно пізнавати світ, культуру, розвивати здібності до наук -це підвищує інтелектуальний рівень особистості і віддзеркалюється у мовленні;       • удосконалювати фахове мовлення. Для цього читати фахову літературу (наукові статті, фахові газети і журнали), постійно користуватися спеціальними енциклопедичними і термінологічними словниками, набувати практики публічних виступів із фахової тематики (використовувати нагоду виступити з рефератом чи з доповіддю на студентській науковій конференції);

• прислухатися до живого слова високих авторитетів на сцені, на трибуні, за кафедрою, у храмі та в інших сферах і наслідувати найкращі зразки;

• не піддаватися впливам "модних" тенденцій, аби прикрасити мовлення екзотичним чужомовним словом, "демократизувати" жаргонізмом; уникати мовної агресії;

• намагатися не впадати в крайнощі - не бути ні сором'язливим маломовним мовчуном, ні велемовним самовпевненим балакуном, а говорити тільки тоді, коли є що сказати. Праця над своїм мовленням викликає повагу і, без сумніву, дає результати. Шляхів вдосконалення є безліч, а процес триває усе життя.

 

3.Мова і мовлення в житті людини Поняття про мову і мовлення.

Слова «мова» і «мовлення» багатозначні, іноді вони співвідносяться як синоніми. За уявленнями сучасної лінгвістики, мова зв'язана з мовленням, але не ототожнюється з ним. Мова - це система знаків, об'єктивне, історично сформоване явище духовного життя суспільства. Знаком прийнято називати «заступників» інших об'єктів. Крім мови, природної знакової системи, існують штучні, наприклад, сигнали світлофора, нотний лист, символічні записи, використовувані в математиці (цифри і символи) та інших науках. На відміну від цих штучних систем, мова здатна передавати повідомлення кожного, нічим не обмеженого змісту, тобто вона універсальний. Жестикуляція і міміка - системи невербального спілкування - додають звуковій мові лише додаткові емоційні і значеннєві відтінки. Будь-яка система складається з безлічі елементів, що знаходяться у зв'язках один з одним, утворюють одне ціле. Мовні одиниці (знаки) поєднуються в підсистеми і формують рівні (яруси) мови: синтаксичний, морфологічний, лексичний, морфемний, фонемний. Таким чином, мова - це модель ієрархії: більше включає менше як складову частину, менше виявляє свої функції в більшому. Так, найнижчі одиниці мови (фонеми) реалізують себе в одиницях наступного, більш складного рівня, тобто в морфемах і т.д. Мова служить засобом спілкування, пізнання, збереження і передачі національної самосвідомості, традицій культури й історії народу. Мовлення - це форма існування мови, її втілення, реалізація. Під мовленням розуміють використання людиною мовних багатств у життєвих ситуаціях, результат процесу формулювання і передачі думки засобами мови. Мовлення окремого носія мови має особливості вимови, лексики, структури речень. Таким чином, мовлення конкретне й індивідуальне. Види мовлення: писемне, усне, монологічне, діалогічне. Виділяють наступні види мови: зовнішня, внутрішня. Думка починає формуватися у внутрішній мові. Її механізм був досліджений на початку XX століття психологом Л. С. Виготським. Ця мова беззвучна, невимовна, включає образи, відрізняється від зовнішньої ступенем мовної сформованості . Усе духовне життя людини - його міркування, плани, суперечки із самим собою, переробка побаченого і почутого протікають у схованій формі, на розумовому рівні. Внутрішня мова «працює» завжди, крім лише глибокого сну. Переклад внутрішньої мови в зовнішню часто зв'язаний із труднощями. Саме про цей етап породження висловлення говорять: «на язиці крутиться, а сказати не можу». Зовнішня мова існує в усній і писемній формах. Розходження між ними визначаються:

1.Способами кодування. Усне мовлення - вимовна, звучна, чутна - виражене звуками (акустичним кодом), а писемна - видима, написана - буквами (графічним кодом).

2.Механізмами породження. Писемний текст, як правило, - підготовлений, - записується на чернетках, піддається редагуванню, удосконалюванню. Усне мовлення не має таких можливостей, воно спонтанне, тобто створюється у момент говоріння, тому вимагає величезного тренування, швидкості вибору слів, автоматизму синтаксичного конструювання.

3.Механізмами сприйняття. Усне мовлення повинне сприйматися відразу, писемне осмислюється при багаторазовому читанні. 4.Граматичними і лексичними особливостями. У писемній мові чіткіше добираються слова, переважає книжна лексика, складні розгорнуті речення, пасивні конструкції. В усній спостерігаються повтори, неповні, прості речення. Відома межа, що регламентує кількість слів звучної мови: від п'яти до дев'яти.

5.Видами норм. Тільки до усного мовлення ставляться орфоепічні вимоги, і тільки до писемного - орфографічні, пунктуаційні та каліграфічні.

6.Виразовими можливостями. Усне мовлення має засоби звукової виразності, відрізняється багатством інтонацій, паузами, логічними наголосами, а також супроводжується жестами і мімікою. Розділові знаки, лапки, шрифтові виділення компенсують менші можливості експресивності писемного тексту.

7.Характером адресата. Усне мовлення залежить від того, як його сприймають, тому що, як правило, комуніканти не тільки чують, але і бачать один одного. Писемна мова звичайно звернена до відсутніх. Органічний зв'язок між двома видами мови психологи пояснюють наявністю загальної основи - внутрішньої мови. Процес породження висловлювання найчастіше має таку структуру: уявна підготовка фрази - уявлюване проказування з мікрорухами мовного апарату - графічна фіксація думки. Усне мовлення може бути записане, а писемне - вимовлене. Наприклад, письмовий текст при «озвучуванні» придбає деякі особливості усного мовлення (інтонаційне забарвлення, ритм), але буде характеризуватися як писемна мова в усній формі. При підготовці й у процесі публічного виступу виникає протиріччя між писемною мовою й усним її виконанням. А. М. Пєшковський, відомий лінгвіст, називав ораторський монолог «підробкою писемної мови під усну». Мовцю перед аудиторією варто доречно поєднувати два види, дві «стихії». Якщо одна з них переможе, виступ буде або звучати занадто суворо, сухо, або занадто вільно, розкуто. У житті звичайно переважає усне мовлення, тому його вважають первинним. Серед джерел збереження вербальної інформації домінують аудитивні, аудіовізуальні: радіо, телебачення, телефонний зв'язок. Таким чином, усне мовлення сьогодні існує у зовсім нових різновидах. Усне мовлення має дві форми - монологічну і діалогічну. Монолог являє собою розгорнуте висловлення (елементарна одиниця тексту) однієї особи , завершене у значеннєвому відношенні. Психолого-педагогічною особливістю монологічного мовлення є те, що реакція слухачів угадується, жести і міміка відіграють меншу роль, ніж при діалозі. Монолог - це найчастіше публічна промова, адресована великій кількості людей. Ораторський монолог діалогічний. Промовець ніби розмовляє з аудиторією, тобто відбувається прихований діалог. Але можливий і відкритий діалог, наприклад, відповіді на питання присутніх. Діалог - це безпосередній обмін висловленнями між двома чи декількома співрозмовниками. Структурно діалог складається з репліки - стимулу і репліки - реакції, тісно зв'язаних за змістом один з одним. Діалогічне мовлення - первинний, природний вид спілкування. У побутовому діалозі партнери не піклуються про форму і стиль висловлення, відверті. Учасники публічного діалогу враховують присутність аудиторії, будують мовлення літературно.

4.Мовленнєва діяльність. Культура мовленнєвої діяльності. У людини поряд із виробничою, науковою, державною, політичною та іншими існує найпоширеніша - мовленнєва діяльність. Без неї неможлива ніяка інша, вона передує, супроводжує, а іноді формує, складає основу діяльності. Мовленнєва діяльність - це діяльність, що має соціальний характер, у ході якої висловлення формується і використовується для досягнення визначеної мети (спілкування, повідомлення, впливу). Психолог Л. С. Виготський характеризував мовленнєву діяльність як процес матеріалізації думки, тобто перетворення її у слово. Мовленнєва діяльність складається з мовленнєвих дій (актів), що являють собою підготовку і реалізацію висловлення, цілком, незалежно від його обсягу (це може бути репліка в діалозі, розповідь і т.д.) У лінгвістиці найбільш відома схема мовленнєвого акту, запропонована Р. О. Якобсоном. Вона включає наступні основні компоненти: хто говорить (адресант), хто слухає (адресат), контекст (обстановка, у якій виробляється висловлення, наприклад, офіційні збори, сімейний обід), передана інформація (повідомлення). Теорія мовленнєвої діяльності враховує перш за все, що комунікація - це не передача інформації, а обмін нею між співрозмовниками. Вони по черзі міняються ролями («я» - комунікатор, «ти» - перципіент), висловлюючись про спільний предмет розмови. Акт мовленнєвої взаємодії, з цього погляду, виглядає у такий спосіб: Механізм мисленнєво-мовленнєвої діяльності надзвичайно складний і до кінця не вивчений. Виділяють 3 фази мовленнєвого акту: підготовка і виконання висловлення, його сприйняття і розуміння, зворотний зв'язок. Перша фаза складається з етапів: 1)Виникнення ситуації, що спонукає до вираження думок. Наприклад, менеджер готує проект угоди, журналіст бере інтерв'ю й інші. 2)Мотивація. Потреба висловлення, породжувана життєвою ситуацією, поступово усвідомлюється, перетворюється у конкретну мету (мотив), що починає керувати діями автора. 3)Прогнозування (інтенція). Намір вимовити фразу ніби піддається перевірці, зважується, до кого буде звернена мова, з якими інтонаціями, звучністю, швидкістю вона пролунає. 4)Внутрішній план, що визначає зміст і структуру повідомлення. 5)Мовне структурування - це три операції підготовки засобів мови на внутрішньому рівні: вибір слів, визначення порядку слів і словосполучень, засобів зв'язку лексичних одиниць. У другій фазі виділяють: 1)Прийом звукового сигналу. 2)Аналіз акустичного потоку з погляду фонетики тієї чи іншої мови. На цьому етапі перципіент починає розуміти слова. 3)Розпізнання значення кожного фонетичного слова - одиниці, що має один словесний наголос (наприклад, ліс, шумить, на столі, з лісу, зробив би). 4)Розшифровка граматичних зв'язків між словами. 5)Включення фрази в контекст, зв'язування з попередніми репліками. 6)Розуміння іншого, додаткового, переносного значення. На цьому рівні сприймаються тропи (метафора, метонімія, іронія й ін.), алюзія (натяк). 7)Оцінка мовної майстерності промовця. Повний цикл акту мовлення завершується новою дією - свідченням результативності висловлення. Третій етап - зворотний зв'язок - розуміється широко: це питання; репліки; листи на телестудію після цікавої передачі; голосування на виборах депутатів після довгої передвиборчої агітації за того чи іншого кандидата; відповіді учнів на уроці чи іспиті; натовп покупців біля дверей магазина після вчорашньої телереклами... Така єдина модель перекодування задуму в мовлення і декодування інформації, реакції на неї.

Культура мовленнєвої діяльності - це культура володіння словом, обмін повідомленнями з найвищою ефективністю; це система знань, умінь і навичок для осмислення ситуацій, породження і сприйняття висловлення. Показниками культури мовленнєвої діяльності є правильна чітка вимова (чи написання), комунікативна доцільність мови (її точність, виразність і т.д.), структурно - логічна побудова текстів, використання невербальних засобів, об'єктивне розуміння з боку слухача, читача).

Види мовленнєвої діяльності. Розрізняють чотири види мовленнєвої діяльності:

два з них утворюють текст - говоріння, письмо,

а інші – сприймання і розуміння усного мовлення  слухання??? (аудіювання ) і читання - здійснюють сприйняття. Такі складові системи нашого «мовного існування», при цьому їхній розподіл у потоці життя нерівномірний: найменше ми пишемо (якщо це не пов'язано з професійною діяльністю), більше всього слухаємо чи говоримо (це залежить від особистих властивостей людини). За даними американських психологів (Р. Ніколз «Ви слухаєте»), час, що ми, у середньому, присвячуємо різним аспектам комунікації, поділяється на частині: Процеси говоріння і слухання надзвичайно складні. Розглянемо їх докладніше. Мовець переслідує різноманітні комунікативні завдання: погодитися чи відмовитися, порадити, попередити, зажадати, попросити, дозволити, засумніватися, подякувати і т.д. У залежності від цього виникають висловлення 3 типів: повідомлення, спонукання, питання. Свідомість мовця зосереджена на змісті, логіко-композиційному структуруванні тексту, пам'ять видає найбільш придатні лексичні варіанти, інтуїція (кількаразове повторення досвіду в подібних умовах) допомагає граматично правильно побудувати речення й озвучити його відповідно до норм вимови, мовне чуття дозволяє визначити стиль, психологічне орієнтування змушує враховувати реакцію слухачів. Труднощі говоріння полягають у тому, що всі перераховані вище операції потрібно виконувати одночасно. Аудіювання становить собою процес розуміння, осмислення мовлення. Це комунікативне уміння не менш важливе, ніж говоріння; є умовою ефективності ділового спілкування. Історик Плутарх радив: «Навчися слухати, і ти можеш витягти користь навіть з тих, хто говорить погано». Гарне слухання полегшує засвоєння інформації, сприяє встановленню контактів між людьми. В умінні слухати виявляється вихованість, повага до іншого людині, тобто культура. Результати обстеження безлічі людей указують, що достатніми навичками аудіювання володіють лише 10% з них. Прослухавши десятихвилинне повідомлення, «середній» слухач розуміє і запам'ятовує тільки половину зі сказаного. Стиль слухання залежить від характеру, інтересів особистості, статі, віку, фізіологічного стану, службового становища. Чоловіки, на відміну від жінок, схильні слухати самих себе, швидко давати готові відповіді, перебивати, зосереджуватися на змісті бесіди. Дослідник М. Берклі - Ален виявила «ролі» слухачів:

1) «симулянт» - робить вигляд, що слухає;

2) «залежний слухач» - легко потрапляє під вплив думок і бажань інших;

3) «перебивала» - той, хто невиправдано втручається в мовлення співрозмовника;

4) «занурений у себе»;

5) «інтелектуал» - сприймає інформацію більше розумом, що заважає емоційним і невербальним аспектами поведінки мовця. У залежності від особливостей сприйняття тексту

виділяють 3 види аудіювання:

1.Глобальне, при якому досить визначити, про що йшлося у висловленні, яка його основна думка.

2.Детальне припускає усвідомлення головних значеннєвих блоків тексту в залежності від установки, що ставить перед собою слухач. 3.Критичне вимагає критичного осмислення сприйнятого на слух. Розрізняють також 2 способи слухання:

1.Нерефлексивне (пасивне) полягає в умінні не втручатися в чуже мовлення своїми зауваженнями, у здатності уважно мовчати. Цей спосіб вимагає значної фізичної і психологічної напруги, певної дисципліни. Нерефлексивне слухання звичайно використовується у таких ситуаціях, коли один зі співрозмовників глибоко схвильований, бажає висловити своє ставлення до тієї чи іншої події.

2.Рефлексивне (активне) полягає в активному зворотному зв'язку, наданні допомоги у вираженні думок. Цей спосіб особливо доречний, якщо партнер по спілкуванню чекає підтримки, схвалення, якщо необхідно глибоко і точно усвідомити інформацію. Основними прийомами рефлексивного слухання є:

1)З'ясування, тобто звертання до співрозмовника за уточненнями, щоб одержати додаткові факти, судження. (Наприклад, „Я Вас не зрозумів”, „Чи не повторите ще раз?”, «Що Ви маєте на увазі?»).

2)Перефразовування - «передача» чужого, тільки шо вимовленого висловлення в іншій формі («Як я Вас зрозумів...», «Іншими словами Ви вважаєте...»

3)Резюмування - підведення підсумків почутого («Якщо узагальнити сказане Вами, то ...», «Вашими основними ідеями, як я зрозумів, є...». 4)Підтвердження контакту - запрошення висловлюватися вільно і невимушено. При цьому мовлення супроводжується репліками типу «Це цікаво», «Приємно це чути». Запорукою успіхів у міжособистісних відносинах є дотримання правил ефективного слухання:

1.Прагніть зрозуміти, глибоко усвідомити позицію опонента, зробити аналіз, висновки. Навчіться знаходити найцінніші дані в отриманій інформації.

2.Намагайтеся за фразами співрозмовника «уловити» його щирі мотиви, емоційний стан, внутрішній світ.

3.Підтримуйте стійку увагу до промови, не допускайте побічних думок. Останні виникають через те , що швидкість мислення в 4 рази перевищує швидкість говоріння, і у слухача залишається «вільний час».

4.Відключайтеся від зовнішніх «перешкод», що відволікають Вас, не намагайтеся слухати й одночасно робити ще 2 - 3 справи.

5.Не робіть вигляд, що зрозуміли, якщо насправді це не так. Можливо, коммунікатор не зробив необхідних пауз між фразами. Оптимальним для слухачів є темп їхнього власного говоріння. Змінити складну ситуацію допоможуть прийоми рефлексивного аудіювання.

 6.Логічно плануйте процес слухання. «Уявне випередження» мовлення співрозмовника чи оратора є одним із засобів настроювання на одну хвилю з ним і гарним методом запам'ятовування промови.

7.Установіть зоровий контакт з мовцем . Ваші жести, міміка повинні відбивати стан зацікавленого слухача.

8.Намагайтеся відчувати як оратор , подивіться на речі його очима, спробуйте стати на його місце.

9.Будьте терплячі. Завжди вислухайте співрозмовника до кінця.

10.Не піддавайтеся почуттю гніву чи роздратування, якщо у Вас негативна установка стосовно партнера по спілкуванню або якщо Ви почули «критичні» для Вас слова, що виводять зі стану рівноваги, приміром, «ріст цін», «звільнення», «обмеження заробітної платні».

11.Не відволікайтеся на специфічні особливості мовця (акцент та інше). 12.Обов'язково повторюйте про себе розпорядження і вказівки.

13.Робіть при слуханні відповідні позначки на папері.

14.Не робіть розповсюдженої помилки недосвідчених менеджерів, комерсантів: не говоріть занадто багато самі, а слухайте інших. 

Шановні студенти, надсилаю завдання на наступні два тижні з

02. по 06.10;

09.10 по 13.10.

1.Теоретичну частину потрібно законспектувати.

2. Практичні завдання вам потрібно поділити на дві частини і переслати для перевірки по тижнях.

3. Виконані завдання надсилайте, будь ласка, на електронну пошту не окремими файлами, а документом.

Практичне  заняття №9-10

 

Тема. Казка. Читання та розповідання казки.

План

І. Теоретична частина

1. Казка як літературний жанр, своєрідність казки як жанру народної творчості.

 2.Підготовка казки до читання ׃ поділ на композиційні частини, з’ясування їх ролі у розказуванні, кульмінаційні моменти.

2. Особливості опрацювання казки на уроках читання.

ІІ.Практична частина

Жанр казки  дуже близький до оповідання, проте має свої специфічні риси, які відрізняють його від оповідання. За змістом і формою казки не однотипні. Вони умовно поділяються на  три групи:
1. Казки про   тварин,   у яких   центральними   дійовими   особами   виступають звірі або птахи – «Рукавичка»,   «Лисичка   й Журавель»,   «Лисиця   та Вовк», «Колосок», «Біда навчить».

2. Чарівні (фантастично-пригодницькі та героїчні), в яких провідними героями виступають могутні воїни-визволителі чи інші особи, що втілюють у собі найвищі позитивні якості людини: «Кирило Кожум'яка», «Івашко», «Дивна сопілка» (українські казки),

3. Соціально-побутові та побутові. В них типовими позитивними героями виступають прості люди наділені кращими позитивними рисами: «Як брати батьківський скарб знайшли» (болгарська народна), «Багатий брат і бідний брат» (естонська народна), «Золотий кавун» (узбецька народна), «Про злидні» (українська народна) та ін.

Кожна група таких казок має свої художні особливості, які вказують на специфіку їх читання. Всі вони мають велику силу впливу на розум, волю й почуття дітей.

Специфіка читання казки зумовлюється, з одного боку, тими ж вимогами, що й оповідання: це – глибокий аналіз змісту, розкриття ідейного спрямування, з другого – глибоким осмисленням творчої манери розповіді, яка характеризує даний жанр та його емоційність.

Казка, на відміну від оповідання, твір більш динамічний і мальовничий. Вона має своєрідні цікаві зачини: «Жив собі на світі бідняк», «Жили собі дід та баба», «Колись, давно-давно, в одному селі жила привітна й ласкава дівчинка», «Колись був у Києві якийсь князь», «В одного злого хазяїна був віл» тощо. В окремих – передує приказка: «Усяке в світі буває, про всяке й казка розповідає».
Такі зачини мають вироблену давню традицію, і вона не випадкова. Казка здавна є важливим дидактичним матеріалом у народній педагогіці. Казка розширює кругозір дитини, сприяє розвиткові уяви й уявлення, змушує мислити, аналізувати, зіставляти й абстрагувати; дає певні життєві навички. Тому  мета таких зачинів  – заінтригувати слухачів, викликати у них інтерес до слухання.  Завдання читця – знайти для цього відповідні інтонації.
Зміст казок оптимістичний. Виражається він в основному через позитивних героїв, які борються з негативними і завжди перемагають. Тому загальний тон читання казки має бути життєрадісний.

Події у казках розгортаються динамічно. Причому дія починається з перших рядків: «Вовк забрався в кошару і украв старого барана. Йде вівця і плаче. Зустріла її та й питає...»

Кожна картина у казці змінюється іншою і у кожній з них змальований випадок чи подія, що безпосередньо характеризує дійових осіб, розкриває якусь сторону їх характеру, ті чи інші їх моральні якості. Це змушує читця після кожної картини чи епізоду робити тривалі паузи, щоб дати можливість слухачам осмислити й пережити зміст прочитаного.

Дійові особи казок, як уже повідомлялось, у переважній більшості поділяються на позитивних і негативних, і протилежність між ними розкривається через безпосередню діалогічну мову, через їхні дії, вчинки, обставини, яких вони живуть і діють, через ставлення до них народу і автора (якщо казка літературного походження). В цілому, такі компоненти твору створюють його динаміку, виражають ідейне спрямування і манеру читання тексту. Тому кожний вчинок, дія героя, кожне слово – все, що вказує на особливість його характеру, повинно відбиватися у відповідній інтонації, її відтінках, різних тональних, динамічних і темпоральних змінах.

Так, наприклад, малюючи картину зустрічі Кирила Кожум'яки зі змієм, особлива вага приділяється їх мові, з настороженістю й прихованою лукавістю у голосі передаються слова змія;

–       А що, Кирило? Прийшов битися чи миритися?", а відповідь Кожум’яки гордовито з роздратуванням.

–       "Де вже миритися? битися з тобою, з іродом проклятим" .

Правильне відтворення характерних особливостей дійових осіб казки підсилює зорове сприйняття слухачів, зосереджує їх увагу на головному.

Діалог у казці є одним із важливих засобів типізації дійових осіб. Слухаючи висловлювання персонажів твору, діти повинні давати їм свою характеристику, визначаючи своє ставлення до них: схвалювати чи засуджувати. Діалог у казці може бути поданий у формі ритмічної прози або пісеньки.

Для багатьох казок властиве багаторазове повторення одних і тих самих композиційних і мовностилістичних компонентів. У казці «Рукавичка», наприклад, питальна фраза «А хто в цій рукавичці?» повторюється шість разів і кожний раз іншою дійовою особою: жабкою, зайчиком, лисичкою, вовчиком, кабаном, ведмедем. Відповідь на запитання побудована в такій же послідовності наростання дійових осіб.

У таких випадках, компоненти, які повторюються, потрібно читати щоразу з іншим інтонаційним відтінком, малюючи дійових осіб і даючи їм характеристику. Сама інтонаційна структура запитань у даному прикладі повинна  зіграти розрізняльну роль, а відповіді – конкретизуючу.

Казковій розповіді властиве широке використання 

стійких і влучних епітетів . (Іде, солодкими оченятами позирає «Лисиця та їжак»),  

протиставлень (Забігла вона вперед, лягла на дорозі і лежить як мертва «Лисичка»),

тавтологічних повторів  (Іди, іди, Снігуронько! Іди, іди, дитинонько… «Снігуронька»), 

стійких виразів  (Людей слухай, а свій розум май (білоруська народна)), 

прикладок‑характеристик   (мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик та ін.).

Все це надає казці мальовничості, чарівності. Читець повинен добре усвідомити суть таких художніх особливостей і підібрати відповідні засоби виразності.
Закінчення казки, як і зачин, теж має свою мету: узагальнити сказане, підвести до певних висновків чи просто створити веселий настрій у слухачів. Тому перед ними слід робити довгу паузу, а головні слова у них інтонаційно підкреслити. В кінці казки теж потрібно витримувати довгу паузу, щоб діти змогли ще раз осмислити все, пережите і поступово перейти з казкового світу в реальний.

2. Особливості опрацювання казки на уроках читання.

1. Зазвичай перед читанням казки проводиться невелика підготовча бесіда (можна запитати, які казки бувають, які читали; організувати виставку казок). Перед читанням казок про тварин можна нагадати про звички тварин, показати ілюстрацію цих тварин.

2. Казку читає зазвичай вчитель, але бажано її розповідати.

3. Роботу над казкою вести як над реалістичною розповіддю, не пояснюючи, що «так у житті не буває», що це вигадка.

4. Казку можна використовувати для складання характеристик і оцінок, так як персонажі казок зазвичай є виразниками однієї - двох характерних рис, яскраво розкриваються у їхніх вчинках.

5. Не переводити мораль казки в область людських характерів і взаємин. Дидактизм казки настільки сильний, яскравий, що діти самі роблять висновки: «Заслужено жабі - не треба хвалитися» (казка «Жаба - мандрівниця»). Якщо діти прийдуть до подібних висновків, то можна вважати, що читання казки досягло мети.

6. Специфіка фольклорної казки в тому, що вона створювалася для розповідання. Тому прозові казки переказуються якомога ближче до тексту. Розповідання повинно бути виразним. Хорошим прийомом підготовки до нього є читання казки в особах. Інсценування казок в позакласний час допомагає висловлювати казковий характер, розвиває мову та творчі здібності у дітей.

7. Казка використовується і для навчальних робіт зі складання планів, так як вона чітко членується на сцени – частини плану, заголовки легко відшукуються у тексті казки. Учні I - II класів охоче малюють картинний план.

8. Зазвичай читання казки про тварин не вимагає ніякої підготовки, але іноді слід нагадати в бесіді про вдачі і звички тварин. Якщо читається казка про природу, близькою дітям, то використовується матеріал екскурсії, записи в календарях природи, тобто спостереження і досвід.

9. У зв'язку з читанням казки можливе виготовлення ляльок, декорацій для лялькового театру, фігурок звірів і людей для тіньового театру.

10. Слід вести елементарні спостереження над особливостями композиції казки, тому що ці спостереження підвищують свідомість сприйняття казки дітьми. Уже в I - II класах діти зустрічаються з казковими прийомами триразового повтору і зауважують, що це допомагає запам'ятати казку.

Методика роботи над казкою

Попередня бесіда.

Переказ (розповідь) казки вчителем (у грамзапису).

Читання казки учнями (за частинами і словникова робота).

Самостійне читання (завдання – на дошці).

Розбір змісту казки за запитаннями вчителя, робота над виразами.

Читання в особах.

Складання плану.

Переказ змісту прочитаного.

Узагальнююча бесіда.

Творчі роботи у зв’язку з читанням тощо.

ІІ. Практична частина

1. Скласти сенкан зі словом казка.

2. Підготувати текст казки «Коза-дереза» до виразного читання (розповідання). Випишіть всі лексичні засоби створення експресивності у тексті. Які позамовні засоби експресивності можна використати під час показу цієї казки.

3.Створити проект «Улюблена казка» за програмою ІНТЕЛ. Навчання для майбутнього. (презентація)

4.Підготувати героїв казки та відповідні декорації для лялькового театру.

5.Створити  груповий батл за темою «Знавці українських народних (авторських) казок. 

27.10      03.10

 

Шановні студенти, завдання для опрацювання на наступні 2 тижні.

                                         Вивчення теми розраховано на 4 години

Практичне заняття № 8

Принципи аналізу художнього твору

План

1.  Тема, ідея, проблематика.

2.  Композиція, сюжет твору.

3.  Образи художнього твору для дітей.

4.  Закономірності логіки мовлення та її основні компоненти.

5.  Партитура тексту.

Завдання:

1.  Опрацюйте теоретичний матеріал, укладіть конспект. (Підготовка художнього твору до читання та використання у ній засобів логіко-емоційної виразності.  Види оповідань. Особливості читання оповідань).

2.  Скажіть, що треба знати вчителю, щоб підготувати текст для читання й аналізу його з дітьми?

3.  Охарактеризуйте два етапи підготовки до виразного читання у початковій школі.

4.  Розкрийте значення, мету і послідовність другого етапу роботи над текстом.

5.  Розкрийте роль виразного читання творів для початкової школи на уроках російської та української мови.

6.  Розкрийте значення і подайте класифікацію жестів, які використовуються  у звичайному спілкуванні та виразному читанні.

7.  Розкрийте значення міміки для процесу читання. Як і чим вона зумовлюється?

8.  Поясніть, яке значення мають позамовні (рухові) засоби виразності читання для відтворення змісту тексту?

9.  Прослухайте читання одного й того самого твору двома студентами з різним ставленням, із різним підтекстом. Чи припустимі ці читацькі варіанти? Чи доносять вони задум автора, його ставлення до героїв, до подій? Запропонуйте свій варіант підтексту.

10.           Прочитайте оповідання В.Сухомлинського «Сергійкова квітка» для 3 класу , визначте тему, ідею, проблематику твору:

Сергійкова квітка

Сьогодні передостанній день навчання. Четверо хлопчиків прийшли до школи рано-ранесенько. Посідали під високим дубом і почали хвалитися батьківськими подарунками.

Петро показав хлопцям ножик. Це був чудовий ножик з мідною колодочкою, а на колодочці намальований кінь і на ньому вершник.

–  Добрий ножик, – сказали хлопці.

–  Це мій ножик, – похвалився Петро.

Максим показав хлопцям ліхтарик. Такого ліхтарика вони ніколи не бачили. На білій ручці його було вирізьблено дивовижного птаха.

–    Добрий ліхтарик, – сказали хлопці.

–    Це мій ліхтарик, – сказав Максим.

Гриць показав металевого соловейка. Доторкнувся до нього губами, подув, і той заспівав.

–       Добрий соловейко, – сказали хлопці.

–       Це мій соловейко, – похвалився Гриць.

Хлопці чекали: а що ж у кишені в Сергійка?

–    Ходімо зі мною.

Він повів хлопців у гущавину чагарника й показав квітку. Вона цвіла під кущем акації. Це була прекрасна квітка. На її блакитних пелюстках тремтіли краплини роси, і в кожній краплині горіло по маленькому сонцю.

–    Яке диво! – зітхнули хлопці.

–    Але ж це не твоя квітка, – сказав Петро. – Ти ж не можеш узяти її з собою…

–    А навіщо мені брати квітку з собою? – запитав Сергійко.

–    Ти ж не можеш її на щось поміняти, – доводив Максим.

–    А навіщо мені квітку міняти? – усміхнувся Сергійко.

–    Пхе, і я можу сказати: це моя квітка, – мовив Гриць.

–    А хіба від цього вона стане гіршою? – здивувався Сергійко.

Питання і завдання для  самостійної роботи:

1.     На основі аналізу оповідання Сергія Носаня «Мудра книга» для 2 класу  визначте «виразність», завдяки якій слухачі мають зрозуміти характери і стосунки персонажів, їхні дії, зовнішній вигляд. Яку роль відіграє бачення у передачі мови персонажів?

Мудра книга

Оленка стоїть на колінах, пригнулася й пильно так розгортає траву, видивляється…

         –Що ти шукаєш там? – обзиваюся.

         –А квіти й різна травичка дружать між собою?

         –Думаю, що дружать.

         –Інакше вони б не росли так близенько, еге, тату? Ось, глянь, зозулин цвіт і материнка за руки взялися. Листочок до листочка… А деревій – яким тісним гуртом стоїть!

Ми блукаємо мішаним лісом. Переважають у ньому високі старі сосни, але трапляються й дуби, липи, кущі глоду, крушини. Зупиняємося біля молодого ясена. Низом, при стовбурі, що в цятках зеленувато-жовтого моху, росте різне зело.

           –А я чистотіл знайшла! – гукає донька. Вона розглядає соковито-зелене, легенько припудрене сивизною лапчасте листя, білясте знизу. На зламі стебла виступає йодиста рідина.

          –А чого він зветься чистотіл, тату?

          –Бо він лікує різні виразки. Он у тебе на нозі шкрябина, ожинником поранилась. Бачиш, аж кров сочиться? Помасти тією краплиною – і до завтра заживе.

Донька мастить рудуватим чистотіловим соком шкрябину і кривиться. Пече!

          –Чистотіл корисний людині. Його збирають, сушать, здають до аптеки.

У низині біля старого дуба ми знаходимо кущі кропиви, стебла ожини і ще багато-багато різних трав… І це тільки під одним дубом стільки різних квітів і трав, а скільки їх по наших лісах, на сонячних галявинах… Не перелічити!..

          –Тату, а ось лісовий дзвіночок стоїть! Поглянь, який він веселий. А сонячний зайчик з його чашечки росу п’є.

Далі ступаємо тихо, обережно, ніби гортаємо сторінки нескінченної мудрої книги природи.

         2. Зробіть партитуру вірша Тараса Шевченка «Зоре моя вечірняя…» (Савченко О.Я. Читанка: підручник для 2 класу / О. Я. Савченко. – [3-тє вид.]. – К.: Освіта, 2010. – Ч. ІІ. – С. 57). Визначте тему, ідею твору. Вивчіть вірш напам’ять:

Зоре моя вечірняя,

зійди над горою,

поговорим тихесенько

в неволі з тобою.

Розкажи, як за горою

сонечко сідає,

як у Дніпра веселочка воду позичає…

Завдання на розвиток творчих здібностей:

         1. Прочитайте драматичний твір. З’ясуйте ремарки що до того чи іншого персонажа. Придумайте  біографію одного з героїв і аргументуйте її достовірність. На основі чого ви «нафантазували» біографію? Чи відповідає ваша словесна дія задуму автора? Чи таким він бачив свого героя? Як це ви доведете?

        2. Прочитайте уривок з оповідання Всеволода Нестайка «Космонавти з нашого будинку» для 4 класу

а) з’ясуйте, що насамперед привертає вашу увагу – події чи дійові особи. Вмотивуйте свій висновок;

б) прочитайте ті епізоди, в яких автор розповідає про головного героя. Створіть його характеристику, дофантазуйте невідоме;

в) визначте кульмінацію в розвитку характеру Вадьки. Що це дасть читцеві під час пошуків потрібної інтонації?

3. Поміркуйте, якими рухами можна супроводжувати вірш А.Барто?

Лівою, правою. Лівою, правою!

На парад йде загін.

На парад йде загін.

Барабанщик дуже радий.

Барабанить, барабанить

Півтори години підряд.

Лівою, правою. Лівою, правою…

          4. Складіть свої завдання на розвиток таких якостей голосу, як сила, рухливість, темп, чітка дикція, щоб робота над технікою мовлення супроводжувалась рухами.

          5. Підберіть рухи до наступної довгопромовки:

         Йшли з Африки до Саратова сім відчайдушних піратів. Бачать напис на стовпі.  Продовжуй: і тобі, і тобі. Йшли з Африки до Саратова...

          6. Уявіть, що Ви на виставці книг одного з письменників для дітей. Розгляньте експонати. З яким твором чи образом він асоціюється у Вашій уяві. Прочитайте уривок з цього твору чи прочитайте вірш, весь час тримаючи в уяві образи з тексту. Яка функція інтонаційного малюнку в створенні певного настрою?

Тема.  Підготовка художнього твору до читання та використання в ній засобів логіко-емоційної виразності

Оволодіння технікою мовлення та засобами інтонаційної виразності є важливою передумовою до успішного читання художнього твору, але цього недостатньо. Для правильного вибору прийомів та засобів необхідно провести копіткий аналіз тексту, осмислити його, визначити мету читання.

У підготовці твору до виразного читання виділяються такі основні напрями, як літературознавчий і виконавський аналіз тексту

Перший етап – літературознавчий аналіз твору

1. Відомості про автора. Вникання  в контекст.

2. Розгляд теми, жанрової особливості вирішення теми, форми викладу.

3. Розгляд композиції й сюжету твору.

4. З’ясування суті рефрену.

5. Аналіз образів твору.

6. Розкриття підтексту.

7. Визначення головної мети читання  та аналізу тексту з дітьми.

Другий етап – дійовий аналіз твору

Другий етап роботи над текстом не менш важливий, ніж перший, і випливає з нього.

 Наскрізна словесна дія – це безпосереднє відтворення читцем тексту з відповідним використанням міміки і, до певної міри, жестів, згідно з поставленими творчими перспективними завданнями,  що пронизують увесь твір.

Педагог повинен втілити художній твір у живе слово, яке, впливаючи на фантазію дітей, спонукало б їх бачити, переживати, оцінювати зображені автором явища життя так, як бачить, переживає й оцінює їх сам читець (вихователь).

Щоб правильно керуватися текстом під час аналізу твору з дітьми слід накреслити етапи наскрізної словесної дії та послідовного аналізу твору з дітьми.  Це означає:

– поділити твір на частини, причому так, щоб між ними був постійний внутрішній зв’язок.

– до кожної частини дібрати заголовок.

– визначити перспективне творче завдання до кожної частини.
– зробити відповідні позначки для читання або, як прийнято називати,

–  розписати мовну партитуру.

Кожний літературний твір має свої особливості, що визначають специфіку читання. Тому існує певна різниця  в читанні творів різних жанрів.

В усіх випадках твір потрібно глибоко проаналізувати, оживити перед внутрішнім зором всі картини й образи, розкрити експресивність.

 

1. Аналіз тексту

Твір уважно прочитується, визначається його жанр, тема («про що йдеться») та ідея (головна думка). Це необхідно для правильного розуміння задуму автора і подальшого визначення мети читання. Адже, не зрозумівши глибинного змісту твору, неможливо «озвучити» його правильно: «Основне зерно мистецтва художнього слова і весь сенс його міститься не в дикції, не в голосі і навіть не в грамотному розборі фрази чи частини твору, а в умінні правильно трактувати цей твір, тобто, пізнаючи ідею автора, насичувати її своїм, кровним, активним дієвим відношенням».

Ідея твору розкривається через систему образів, серед яких найважливіше значення мають дійові особи: саме через них автор передає свої думки, почуття, світосприймання, ставлення до дійсності. Конфлікт між дійовими особами є серцевиною твору: зрозумівши мотиви дій героїв, ми наблизимося до розкриття ідеї. Саме тому необхідно максимально ясно уявити собі кожного героя (його зовнішність, вік, характер, манеру поведінки, навіть попередній досвід життя), що допоможе зрозуміти мотиви його вчинків, висловлювань, стосунків з іншими дійовими особами, місце і значення в творі. Тільки за умови правильного виконання цього аналізу можна знайти вірні засоби для передачі («малювання голосом») конкретних образів.

2. Визначення мети читання

Осмисливши художній твір – його ідею, систему образів, обставини, де проходить дія, – можна визначити мету читання. Для чого читається твір? Чим схвилювати, зацікавити слухачів, які викликати емоції? Головну мету звичайно називають «надзавданням», або виконавським завданням. Вона кристалізується поступово, в процесі дійового аналізу, тому що кожний епізод працює на неї, конкретизує, підкріплює.

Кожна частина сюжету, що має логічну завершеність, відокремлюється логічною паузою. Це дає слухачеві можливість краще зрозуміти і відчути прочитане, а виконавцеві – настроїтись на подальше читання.

Аналізуючи кожну частину, тексту, треба вирішити такі завдання:

—зрозуміти і розкрити внутрішню логіку подій чи опису (підтекст – те, про щопрямо в тексті не говориться, що відчувається за словами як особлива емоційна оцінка, яка визначає сутність думки автора), вибрати тональну емоційну характери стику;

—визначити головну думку частини, дати їй умовну назву (можна для цього вибрати цитату з тексту).

Заключна фраза часто несе особливий підтекст. Тому читати її треба досить уповільнено, вагомо, після неї робити велику паузу, щоб дати можливість слухачам пережити прочитане, подумати над ним.

Такий аналіз допомагає сформулювати мету читання, або виконавське завдання, для кожної частини тексту.

3. Аналіз сюжету і композиції твору

Твори для дітей  дошкільного віку, як правило, сюжетні. Розуміння структури твору, внутрішньої динаміки розгортання подій допомагає виділити найважливіші точки, на яких треба сконцентрувати увагу.

Елементи сюжету – це експозиція, зав'язка, розвиток дії, кульмінація, розв'язка, кінцівка, епілог (експозиції та епілогу в маленькому творі може й не бути).

Мета експозиції – привернути увагу слухача, підготувати до сприйняття на ступних подій. Вона потребує розповідних інтонацій.

Часто твори починаються відразу Із зав'язки, яка вводить до початку дії (конфлікту). В цій частині з'являються герої – дійові особи, створюються перші враження про них, від чого залежить ступінь подальшого розуміння тексту.

Розвиток дії веде до найвищої, найбільш напруженої точки розповіді – кульмінації, в якій найяскравіше виявляється ідея твору; після цього моменту в дії настає злам Виділення кульмінації під час читання (темпом, силою голосу, мелодикою, паузами) обов'язкове.

Розв'язка – найчастіше заключна частина Вона вносить розрядку в дію, підводить підсумок подій (розставляє все по своїх місцях).

4. Аналіз лексичних особливостей тексту

Мова художнього твору теж потребує спеціальної уваги, а саме необхідно:

1) уточнити тлумачення слів, значення яких неясне, вибрати способи їх пояснення дитині;

2)перевірити наголос у словах, вимова яких викликає сумнів (особливо у віршованих рядках, де помилковий наголос може зламати ритм);

3)виявити всі художні особливості мови автора («розшифрувати» метафори, проаналізувати уособлення, порівняння, підкреслити випадки звукопису тощо);

4)визначити стилістичні особливості мови героїв твору

5. Розмітка тексту для читання

Наступний етап роботи – робоча розмітка тексту спеціальними знаками (створення партитури), яка вимагає глибокого проникнення у зміст та емоційний характер кожної фрази.Знаками виділяють паузи, головні слова (логічний наголос), повороти мелодики, зміни темпу.

6. Вправляння у читанні тексту.

Слід зазначити, що підготовка до читання ліричних творів істотно відрізняється, адже вони не мають сюжету, невеликі за обсягом, але вагомі за змістом і своєрідні за формою. Головне у них – почуття ліричного героя, емоційна оцінка фактів життя або їх філософське осмислення, а в підтексті – чуттєвий стан автора. Тому до завдання виконавця входить осмислити глибинний зміст твору і через нього визначити настрій, з яким його треба читати.

При аналізі велику допомогу може надавати історична довідка про час і оточення поета, події, умови, за яких народився твір. Ці відомості, цікаві і важливі для виконавця, не завжди доречно подавати дітям, але, закладені у підтекст, вони являють собою основу створення ліричного образу, правильного розуміння і сприймання тексту твору.

Головне завдання вчителя – вчити дітей сприймати художнє слово, розуміти художні образи, заховані у метафорі, адекватно відгукуватися на почуття. Як вважає більшість майстрів-виконавців, аналітичні розмови навколо ліричного твору руйнують його емоційність, поетичну виразність, тому виразне читання в значній мірі виконує функцію аналізу віршів під час занять.

Забезпечити правильність читання твору, а значить і правильність сприймання його змісту дітьми, може тільки серйозний, попередній аналіз тексту. Педагог заздалегідь повинен знати, як читатиме твір, як аналізуватиме його з дітьми. Підготовка до цього процесу потребує двох етапів аналізу тексту: літературознавчого і дійового. Вони забезпечують: визначення ідейно-виховної та художньо-естетичної цінності твору; окреслення завдань читця й аналізу твору з дітьми.

 

Тема. Види оповідань. Особливості читання оповідань
Кожний літературний твір має свої особливості, що визначають специфіку читання. Тому існує певна різниця в читанні творів різних жанрів.
Специфіка читання оповідання зумовлена двома формами змалювання автором художньої дійсності:  розповіддю і оповіддю.
Розповідь – важливий елемент епічного й ліроепічнного твору: зображення подій і вчинків персонажів через об’єктивний виклад їх від третьої особи. Під третьою особою розуміється сам автор. Він розповідає про те, що його найбільше вражає, хвилює.

Авторська розповідь може мати різні форми викладу думок:

1.     за допомогою лише власної, так званої авторської мови ("Відлітають журавлі"  В.Сухомлинського);

2.     за допомогою діалогічної мови, тобто розмови дійових осіб без застосування власної, авторської ("Чарівне слово"  В.Осєєвої);

3.     за допомогою власної, авторської і діалогічної мови ("Я хочу сказати своє слово" В.Сухомлинського).

В усіх випадках твір потрібно глибоко проаналізувати, оживити перед внутрішнім зором всі картини й образи, розкрити експресивність.
У першому випадку читець експресивність твору передає тільки з позицій одного автора. Наприклад, з тим почуттям болю в душі, що й в автора, читець веде розповідь про убогість удовиної хати, страждання вдови та її діток. ("Удовина хата" Марка Вовчка).
У другому випадку читання дещо ускладнюється, оскільки експресивність треба передати відповідно до кожної особи, співрозмовників. Це означає відтворити тісний зв'язок між ними, а через індивідуальні риси їх мови передати настрої, почуття й переживання кожного.
У третьому випадку читець закономірно бере на себе весь світ думок, почуттів, переживань і автора, і дійових осіб. Дуже важливо тут уміти переходити від образу розповідача до дійових осіб, їх індивідуальностей. Для цього потрібно вміло користуватися всіма засобами виразності, особливо інтонаційними та іншими логічними й емоційними засобами впливу на слухача.
Свої особливості читання має  оповідь.
Оповідь – це своєрідна манера розгортання подій і змалювання образів у художньому творі від першої особи. На відміну від розповіді, в оповіді письменник висвітлює певні події й образи не від себе, а від оповідача.
Щоб правильно прочитати оповідь, необхідно глибоко охарактеризувати образ оповідача: його вік, стать, характер, симпатії, антипатії, обставини, в яких він перебуває, і, особливо, його ставлення до тих подій і людей, про яких він (вона) оповідає. Проаналізувавши, наприклад, твір "У лісі" М.Стельмаха, ми бачимо оповідача – людину, пристрасно закохану в осінню лісову природу. Оповідач безпосередньо перебуває в лісі і захоплено, схвильовано оповідає про те, що його милує, чарує. І хоч невідомо, хто цей оповідач, завдання читця зрозуміле: ставши на його місце, передати слухачам схвильовану розповідь, захват, милування красою природи в лісі восени.
В оповідь може входити розгорнутий діалог: "Шматок пирога" І.Багмута, "Ялинка" В.Носаля. У таких випадках читець, ставши на місце оповідача, знижує характерність мови дійових осіб за рахунок зростання характерності мови оповідача. Відтворювати індивідуальні риси мови дійових осіб настільки, наскільки це робиться в розповіді, немає потреби. Завдання читця не індивідуалізувати їх, а оповідати з яскраво вираженим ставленням до них: їх думок, намірів, настроїв, вчинків, переживань тощо. Таким чином, для експресії оповіді першорядне значення має мова оповідача, другорядне – мова дійових осіб; для експресії розповіді мова авторська і мова дійових осіб мають однаково важливе значення.

Завдання до читання оповідання:

1. Відносно сталий темп твору повинен бути не поспішний, поміркований, розрахований на вік дитини.

2. В процесі читання доцільно після кожного епізоду, частини робити тривалі паузи. Це дасть можливість дітям краще осмислити, пережити прочитане і підготуватися до слухання наступного епізоду чи частини.

Надіслати на електронну пошту відповіді на завдання до 02. 11.2020

Прочитайте  твір М.Коцюбинського «Харитя».

Визначте тему, ідею, проблематику, композицію та сюжет твору.

Визначте у кожному розділі слова для пояснення їх лексичного значення

Визначте  основні частини розділів твору, складіть план  до кожної частини

Характеристика головних героїв твору.

Намалюйте ілюстрації до однієї з частин за вибором.

Складіть тестові завдання до оповідання